Слов’яни здавна жили по Дністру і Бугу, по Росі і по Дніпру, по Десні і по Прип’яті аж до Карпат і Вісли. І ніхто не відає, коли вони сіли на цій землі і звідкіля прийшли. Бо світ великий, і завжди хтось і звідкілясь приходив.І сіяли вони, як і зараз, пшеницю, жито, просо, а ще – коноплю, льон. Садили часник, цибулю, і ріпу, і капусту. В степу і на лісових галявинах випасали табуни коней, отари овець, гурти худоби, а в ріках ловили мережами і сітями щуку, і судака, і стерлядь, і окуня, і лина, а неповороткого вусатого сома били вночі, при світлі смолоскипів, остями. В лісах, у дуплах старезних предковічних дерев, водилося багато бджіл, – і хто не боявся опухнути від їхніх укусів, той завжди мав мед.Щоб захиститися взимку від стужі, влітку – від негоди, в вночі – від хижого звіра, будували собі з дерева та глини чималі хати, або хижі, і вкривали їх соломою чи очеретом, а для тварин ставили повіті.Довгими зимовими вечорами жінки при світлі лучини пряли з конопель та льону пряжу, сукали вовну і ткали полотно та сукно. Чоловіки зі шкіри шили чоботи й постоли, з лика плели легкі личаки, а з овчини, вовчих та ведмежих шкур шили кожучи. А ще робили зброю: луки, стріли, списи, щити, сокири. Умільці в’язали мережі та ятери.І було в них багато родів і племен – поляни і древляни, сіверяни і в’ятичі, – венети, тиверці і дуліби, волиняни і дреговичі, родимичі і кривичі, і словени. Всіх і не злічити. А в кожному роді – старійшина, котрого, зібравшись на віче, добирали з-поміж найдужчих і наймудріших мужів. А ті з-поміж себе обирали князя.

В. Малик. Князь Кий


Я пересуваю грані. Я одкриваю нові межі. Я пізнаю чужі обрії далеких відстаней. В моїй уяві постають образи тисячоліть.Десь, певно, тут ще перед тисячоліттям жили мої предки. По ріці пливли човни з трикутниками вітрил. Перед тим, як рушити через пороги, на цих берегових кручах з своїм полоном спинявся похмурий, закутий в залізо рудоволосий конунґ, князь. Князь — грабіжник — работорговець — крамар — гість.Берегом він гнав м'язистих широкоплечих парубків і вродливих, досвідчених в хатньому рукомеслі дівчат, рабів і рабинь, загарбаних по спалених селищах на самотніх річках в цілинній глибині нерубаних лісів. Він віз з собою на лодіях зв'язки хутер, сріблясточорні, синяводимчасті, червоножовті коштовні хутра, які призначені були прикрашати плечі візантійських красунь — царівен і циркових акробаток. Дбайливо перев'язані рогожами й ликом лежали паки хрому, юхти, сап'яну, тонко вичинених зелених, червоних, чорних, синіх шкір.В'їдливо й гостро пахли баранячі хутра. Тьмяний медвяний аромат ішов од великих липових кадовб. Грубі круглі плити червоножовтого воску й сушена білосіра риба, нанизана на лико, заповнювали середини лодій.Вертаючи з Візантії, конунґ-володар привозив з собою коштовні золототкані тканини, паволоки й оксамити, прозоротонкі барвисті шовки й важку парчу, жовті вузькогорлі конусовидні амфори з міцним і солодким вином, золоті й срібні нашийні кола для своїх жінок, колти з птахом-сирином, а разом з тим незнані доти уявлення про муровані міста, палаци й церкви, про релігію й державу, про Божу владу Церкви й державну владу царя. Конунґ мріяв стати басилевсом, царем. 3 Олафа й Інґвара — Василієм.

В. Домонтович. Без ґрунту

Постер 1 у форматі .pdf

Постер 2 у форматі .pdf

Постер 3 у форматі .pdf

Постер 4 у форматі .pdf