УДК 130.2

 

К. В. Кислюк (д-р культурології, доцент,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна)

 

МЕЖОВІСТЬ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНА КАТЕГОРІЯ

 

Запропоновано нову інтерпретацію «межовості» як унікальної соціокультурної характеристики української культури, складеної з безлічі різноякісних субкультурних елементів, на перетині різновекторних зовнішніх впливів на межі між одним з «центрів» сучасного світу і його периферією, а також подано методологічні рекомендації наукових досліджень у її рамках.

Ключові слова: українська культура, межовість, соціокультурна категорія.

 

К. В. Кислюк ПОГРАНИЧНОСТЬ КАК СОЦИОКУЛЬТУРНАЯ КАТЕГОРИЯ.

Предложена новая интерпретация «пограничности» как уникальной социокультурной характеристики украинской культуры, составленной из множества разнокачественных субкультурных элементов, на стыке разновекторных внешних воздействий, находящейся на границе между одним из «центров» современного мира и его периферией, а также представлены методологические рекомендации по научным исследованиям в ее рамках.

Ключевые слова: украинская культура, пограничность, социокультурная категория.

 

               K.V. Kisliuk MEZHOVIST AS SOCIAL AND CULTURAL CATEGORY

In this article has been proposed a new interpretation «mezhovosti» as unique sociocultural characteristics of Ukrainian culture, composed of many differs subcultural elements and vectors of the external influences, located on the border between one of the «centers» of the modern world and its periphery, and given methodological recommendations in its research framework.

Key words: Ukrainian culture, border, socio-cultural category.

 

Категорія «межовість» (та дотичні до неї «пограничність», «кресовість»), розглядувана як одна з особливостей вітчизняного національно-культурного надбання, набуває дедалі більшого поширення. На нашу думку, така тенденція є невипадковою. Адже наукові дослідження в царині української культури із середини 2000-х рр. формалізовано у новій галузі знань — «культурології». Але перспективи активного використання категорії «межовості», на нашу думку, мають супроводжуватися її подальшою сцієнтифікацією. Тому метою статті є переосмислення «межовості» як соціокультурної категорії, провідної інституційної ознаки буття української культури.

Реалізація поставленої мети вбачається через вирішення двох взаємопов’язаних завдань — відтворення еволюції поняттєвого змісту «межовості» з наданням її теперішнім тлумаченням сучасніших у теоретико-методологічному аспекті інтерпретацій. Розуміння України як Пограниччя має давні та міцні джерела. На думку більшості дослідників, воно вкорінене  в етимології назви нашої країни від часів пізнього середньовіччя. У наступну, ренесансно-ранньобарокову епоху, «межовість» по-українськи поставала як соціально-юридична категорія, зумовлена намаганням козацтва разом із шляхетним і духовними станами «руського народу» легітимізувати територіальний (насправді, феодальний) імунітет та особливий соціальний статус мешканців українських земель, у першу чергу, як представників «лицарської корпорації», які пліч-о-пліч польської шляхти захищають Європу від «ворогів Хреста». Первинне наукове осмислення вітчизняної «межовості» ми пов’язуємо з романтично-просвітницькою історіографією І половини ХІХ ст. з її прихильністю до ідей географічного детермінізму: «И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, — народ, в котором так странно столкнулись две противоположные стихии…», — писав М. Гоголь у «Погляді на складання Малоросії» [3, с. 160]. Зародження національно-визвольного руху доповнило зміст цього поняття певною соціально-політичної кон’юнктурою, зокрема ідеями «волелюбності» та «демократизму», які обстоював у своїх працях (від «Книг буття..» до «Двох руських народностей») М. Костомаров.

Відповідно до позитивістських уподобань кінця ХІХ — початку ХХ ст., якими позначився розвиток наступниці романтичної історіографії — народницької течії — в історичній науці, відбувся перехід до соціально-економічного бачення вітчизняної «межовості». Ішлося, за М. Грушевським, про точку відліку «української колонізації», протиставлену життю на Галичині — «тихого і тісного запічку, де хоронилися люди, яким наприкрялося більш рисковне, тривожне, але і більш дозвільне життя полудневих погранич»[4, с. 287–288].

У творчості діячів української діаспори, передусім О. Кульчицького та В. Яні-ва, відбулось переозначення «межовості» на популярному в той час філософсько-психоаналітичному ґрунті. Історична та геополітична ситуація з українськими землями спричинювала екзистенційну ситуацію перебування на межі можливостей існування, формування переважаючого «лицарського-козацького типу людини», підпорядкованої ідеалові оборони честі, волі і віри [5, c. 713]. Фактично, цим самим було зміцнено міф про українську «свободу».

Так само у діаспорі одним із перших на соціокультурні виміри «межовості» звернув увагу І. Лисяк-Рудницький. У відомому есеї він розглядав українську культуру як проміжну між «світами грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох», котрий «на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу» [8, с. 10]. Насправді, підхід І. Лисяка-Рудницького вписувався в коло традиційної для діаспорної думки націософської тематики, авжеж «національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові» [8, с. 1], котра, однак, розглядалася ним у значно сучаснішому контексті «психологічних», а не територіальних концепцій нації. Новий підхід до «межовості» було розвинуто О. Пріцаком, який порушив питання про необхідність  представлення української історії через поєднання всіх соціокультурних та етнічних впливів у межах української національної території [12].

Подальші дослідження соціокультурної спрямованості «межовості» у 1990–2000-х рр. здійснювалися через регіоналізацію цього феномену, обмеження його певними, прикордонними рамками: «пограниччя є певним регіоном з соціальною, культурною, економічною, політичною специфікою» [7] і вже традиційним акцентом на «етнічну ідентифікацію» [14]. Якісно розширити такий підхід дозволяє адаптація постколоніальних концепцій до пострадянської (ширше — постсхідноєвропейської) спадщини. У постколоніальній інтерпретації пограничним може вважатися увесь регіон з Україною, Білоруссю, Молдовою включно. Саме тут перебігають складні процеси особливої політичної, економічної взаємодії [15]. Єдине, що новоспечені border studies хибують на помітний транзитологічний ухил, позиціонуючи себе як «стратегії практичного подолання політичного й економічного відставання регіону» [1] через системну трансформацію комуністичної моделі суспільного розвитку в капіталістичну.

Навіть такого коротенького нарису цілковито достатньо, щоб виокремити, як на нас, головну особливість інтелектуальної еволюції поняття «межовість» на вітчизняних духовних обширах — її залежність від поточної наукової кон’юнктури. Якщо йдеться про своєчасну залежність, таку тенденцію, безумовно, слід уважати позитивною. Але в такому разі стає доцільним чергове переосмислення «межовості» по-українськи в дусі новітніх уявлень.

Вихідним пунктом такого переосмислення якраз, на наш погляд, постає бачення «межовості» як поняття, що позначає найпринциповішу ознаку буття української культури від давнини до сучасності — її перебування (найбільшою мірою в соціокультурному сенсі, але також і сенсі політико-економічному) на «межі», себто на межі, кордоні, «кресі» або пограниччі між «центром» і «периферією». Причому, на нашу думку, таке проміжне становище, згідно з автентичним підходом знаменитого І. Валлерстайна, не слід однозначно обмежувати перебуванням українських земель у складі інших держав від середини XVII–XVIII ст. у статусі напівпериферії капіталістичного світу-економіки [2, с. 20]. Ми б сказали, що за всю історію світової культури (чиї ранні стадії ми відтворюємо за працями Ю. В. Павленко [9, 10]) теперішні українські землі могли претендувати на «центральний статус» лише за часів соціокультурного змагання між Балкансько-Дунайським і Передньоазійсько-Близькосхідними центрами випереджаючого цивілізаційного розвитку багато тисяч років до н. е. Наслідком програвання цього змагання було не тільки те, що «історія починається на Сході» (Г. Гегель). Вітчизняні терени повернулися до «цивілізованого» світу (античної культури) тільки у ранньозалізну добу І тисячоліття до н. е. після кількатисячолітньої системної кризи та декількох хвиль завоювань. Однак у цілковито «кресовому» статусі, адже всесвітньо відомі скарби декоративно-ужиткового мистецтва виготовлялися майстрами з грецьких колоній, щоправда у «звірячому стилі» замовника, а досягнення самих скіфів в очах античних авторів часто обмежувалися другорядними дрібницями — як-от особливою «войовничою» зачіскою, коли волосся неохайно спадає на лоба [11, т. 1, c. 505].

Надалі «межовість» української культури тільки усталювалася. Тоді як, для порівняння, в капіталістичному світі-економіці в новий і новітній часи послідовно змінились три «центри» — Голландія, Велика Британія, США. Звичайно, українська культура, серед багатьох інших, що їх називають «наздоганяючими», десятками разів системно або безсистемно, об’єктивно або суб’єктивно здійснювала модернізаційні процеси. Але у прикінцевому результаті вони лише відновлювали її периферійний статус, а не якісно покращували його. Останній приклад — економічний бум 2000–2008-х рр., який призвів лише, за офіційним визнанням фахівців Інституту стратегічних досліджень, до «реіндустріалізації» за радянськими зразками І половини ХХ ст., а не «постіндустріалізації» за зразками азійських країн ІІ половини ХХ ст.

Якими ж особливостями в такому разі відзначатиметься «межовість» як провідна ознака української культури? Серед можливих прикметних рис розглянемо три. По-перше, — це підвищена культурна неоднорідність, причому часто створювана через насильницьку маргіналізацію й витискування поза офіційні кордони цивілізованої ойкумени різноманітних етнорелігійних груп з властивими їм субкультурами, адже значною мірою не із власної волі на території сучасної держави Україна з’явилися армяни, євреї, греко-католики і протестанти. По-друге, активна міжкультурна взаємодія. Однак, звернемо увагу, що формою такої взаємодії необов’язково був унікальний соціокультурний синтез подібний до виникнення християнства — як однієї з численних сект іудаїзму на околицях Римської імперії, котра надала їй змогу зміцнити в античному раціональному дусі в період найбільших переслідувань зі сторони наділених теократичною владою ортодоксів. Змушеність співжиття і протистояння із «закордонням» не тільки не спонукали до толерантності та діалогічності, а часто породжували прямо протилежні реакції — замкненість різних угрупувань (від «Будьте собі, мудрий латинниче, зі своєю вірою та мудрістю окремо від нас, а ми зі своєю вірою й апостольським глупством окремо від вас» у знаменитій полемічній «Зачіпці мудрого латинника з дурним русином»  І. Вишенського до боротьби за владу економічних і політичних еліт впродовж усіх 20 років незалежності країни), підвищену ксенофобічність до «іншого». Як наслідок — маємо «стійку репутацію «колиски антисемітизму», країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів» [13]. По-третє, усепроникним наслідком «межовості» можемо вважати суперечливість і спізнілість зовнішніх культурних рецепцій. Приміром, від 1920-х рр. і донині одним з улюблених іноземних авторитетів для українських авторів (відкриємо навчальні посібники з філософії, політології, культурології) залишається О. Шпенглер. Якщо зацікавлення його «Занепадом Європи» наприкінці першої чверті ХХ ст. було повсюдним і пояснювалося цілковито об’єктивними чинниками краху просвітницьких ідеалів після Першої світової війни, то останні рецепції О. Шпенглера, як на нас, можна пояснити лише фундаментальними, академічними перевиданнями його творів у блискучих перекладах на початку 1990-х рр.

Сприйнята у вищерозглянутому розумінні «межовість» жодним чином є не історико-культурним прокляттям, а унікальною соціокультурною характеристикою української культури, що забезпечує її рівнорядність на мультикультурній мапі світової цивілізації. Відтак, постає проблема не  стоїстично-декаденсної внутрішньої «втечі», або транзитологічного «відходу» від «межовості», а навпаки — ефективної наукової роботи в її рамках. Пропонуємо три основні правила такої роботи.

Першим правилом постає якраз перебування «на межі» — між радикально протилежними теоретико-методологічними засадами вітчизняної гуманітарії. Адже сучасному фахівцеві, з одного боку, ніде подітися від метафізичних, лінійно-прогресистських, моністичних схем і підходів, збережених від радянських часів усією вітчизняною академічною й освітянською інфраструктурою, а з іншого боку, — таки торують собі шлях серед наукового співтовариства новітні гендерно-постколоніально-мультикультурні підходи та концепції (якщо брати безпосередньо царину культурології), котрі, щоправда, домінуючими навряд чи стануть. По-друге, «межове» соціокультурне дослідження української культури вимагає її розглядати як складену з величезної кількості різноякісних елементів і відзначену перетином різновекторних культурних впливів. Евристичні переваги такого підходу, особливо в частині «відмови від ексклюзивної концентрації на історії етнічних українців» найповніше демонструють нам перекладені праці іноземних дослідників [6]. І, нарешті, по-третє. Соціокультурний статус «межовості» української культури вимагає усунення будь-яких геополітичних аспірацій, що настільки ж збільшують масштаб проблеми, наскільки зменшують можливості її вирішення. Як ми гадаємо, найбільш конструктивним у цьому сенсі є консенсусне застосування концепту Центрально-Східної Європи, органічною частиною якої називають й Україну.

Запропонове у статті новітнє тлумачення межовості як унікальної соціокультурної характеристики української культури, складеної з безлічі різноякісних субкультурних елементів, на перетині різновекторних зовнішніх впливів, на межі між одним з «центрів» сучасного світу і його периферією, звичайно, може бути уточнене, а визначені методологічні рекомендації наукової роботи в її рамках мають бути  уточнені. Але це вже завдання для подальшої роботи. Тоді ж цікаво буде розглянути співвідношення «межовості» як інституційної характеристики української культури з усталеними уявленнями про її ментальні прикмети.

Література

1.   Бреский О. От транзитологии к теории Пограничья. Очерки деконструкции концепта «Восточная Европа» / О. Бреский, О. Бреская. — Вильнюс : ЕГУ, 2008. — 336 с.

2.   Валлерстайн И. Анализ мирових систем и ситуации в современном мире : пер. с англ. /
И. Валлерстайн. — СПб. : Универ. книга, 2001. — 416 с.

3.   Гоголь Н. В. Взгляд на составление Малороссии / Н. В. Гоголь // Собр. соч. : в 9 т. ––
М. : Рус. книга, 1994. –– Т. 7 : Юношеские опыты. –– С. 152–160.

4.   Грушевський М. С. «Малі діла» / М. С. Грушевський // Твори : у 50 т. — Л. : Світ, 2005. — — Т. 2 : сер. «Суспільно-політичні твори (1894–1907)». — С. 287–294.

5.   Енциклопедія Українознавства. В 2 т. Т. 1 / під гол. ред. проф., д-ра В. Кубійовича, проф.,  д-ра З. Кузелі. — Мюнхен – Нью-Йорк : Молоде життя, 1949. — 1230 с.

6.   Каппелер А. Мала історія України : пер. з нім. / А. Каппелер. — К. : «К.І.С.», 2007. — 264 с.

7.   Кочан В. М. Феномен пограниччя в соціокультурному вимірі : автореф. дис. … канд. філос. наук, спец. 09.00.03 «соціальна філософія та філософія історії» / В. М. Кочан. — Сімферополь, 2008. — 20 с.

8.   Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом та Заходом / І. Лисяк-Рудницький // Історичні есе : в 2 т.  — К. : Основи, 1994. — Т. 1.— С. 1–10.

9.   Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації Соціокультурний розвиток людства : навч. посіб. / Ю. В. Павленко ; відп. ред. та автор вст. слова С. Кримський. — 3-тє вид., стер. —
К. : Либідь, 2001. — 358 с.

10.                                                                                                                                                                                                                                                                                                Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті : [монографія] /
Ю. В. Павленко. — К. : Феникс, 1994. — 398 с.

11.                                                                                                                                                                                                                                                                                                Плутарх. Сравнительные жизнеописания в двух томах : пер. с древнегреч. / Плутарх. — 2-е изд., исправ. и доп. — М. : Наука, 1994. — 1039 с.

12.                                                                                                                                                                                                                                                                                                Пріцак О. Що таке історія України? / О. Пріцак // Слово і час. — 1991. — № 1. —
С. 53–60.

13.                                                                                                                                                                                                                                                                                                Рябчук М. Розщеплений світ: до проблеми «кресової» ксенофобії [Електронний ресурс] / М. Рябчук // Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К., 2000. — Режим доступу : http://exlibris.org.ua/riabczuk/r02.html. — Назва з екрану.

14.                                                                                                                                                                                                                                                                                                Шестакова К. Ю. Етнічна ідентифікація на українському пограниччі : автореф. дис. … канд. соціол. наук, спец. 22.00.03 «соціальні структури та соціальні відносини» /
К. Ю. Шестакова. — К., 2005. — 19 с.

15.                                                                                                                                                                                                                                                                                                CASE: Centre For Advanced Studies and Education. О проекте [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.case-border.org/about-case-border.php. — Загл. с экрана.

 

© Кислюк К.В., 2010