УДК 130.2
Северин Н.В. ( канд. філос. наук, доцент
Національний технічний університет «ХПІ»)
ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У XIX ст.
Стаття присвячена розгляду діяльності української інтелігенції XIXст. Досліджується роль української інтелігенції у розвитку національної свідомості українців.
Ключові слова: українська інтелігенція, освіта, просвітництво, національна свідомість, національно-культурне відродження.
Северин Н.В. Просветительская деятельность украинской интеллигенции в XIX в. Статья посвящена рассмотрению деятельности украиской интеллигенции XIX в. Исследуется роль украинской интеллигенции в развитии национального сознания украинцев.
Ключевые слова: украинская интеллигенция, просвещение, просветительство, национальное сознание, национально-культурное возрождение.
Severyn N.V. Enlightenment activities of Ukrainian intelligentsia in XIX century. The article is devoted to consideration the activities of Ukrainian intelligentsia in XIX century. The role of Ukrainian intelligentsia in the development of Ukrainians national consciousness is investigated.
Key words: Ukrainian intelligentsia, education, enlightenment, national consciousness, national-cultural revival.
Постановка проблеми. Відомо, що під впливом Г. Сковороди та І. Котляревського, завдяки створенню в 1805 р. Харківського університету за ініціативою В.Н. Каразіна почалося духовне пробудження в Харкові. Університет став центром науки, яка впливала на місцеве населення, сприяючи розвитку освіти в Україні, що поширювалася саме з Харкова. Українська інтелігенція доклала значних зусиль до розвитку української мови, літератури, науки, розбудила живий інтерес до народної творчості. Служіння широким народним масам стало основною метою діяльності прогресивних діячів науки, літератури, культури, що сприяло зростанню української національної свідомості.
Вивченню діяльності української та слобожанської інтелігенції присвятили свої студії І.Л. Михайлин, Л.О. Смоляр, О.Т. Губко, О.В. Титар, Н.В. Фрадкіна та інші дослідники, але вплив української інтелігенції на розвиток національної свідомості українців на початку XIX ст. не є до кінця вивченим, тому вважаємо за доцільне приділити увагу розгляду проблеми у цьому аспекті, звернувшись до аналізу творчості видатних діячів української культури й літератури. Оскільки український народ вважався «бездержавним» у Російській імперії, українська інтелігенція як передовий клас суспільства стала на захист його інтересів, прагнучи збудити у народу національні почуття, відродити українську мову й культуру, сприяла поширенню грамоти й розвитку освіти, тому аналіз її діяльності є актуальним і служить предметом уваги фахівців. Метою статті є дослідження впливу української інтелігенції на розвиток національної свідомості українців у XIX ст.
Серед визначних інтелігентів цього періоду слід назвати професора Харківського університету П.П. Гулака-Артемовського (1790-1865), який своїми творами «Пан та собака», «Твардовський», «Люди добрі», «Супліка до Грицька Квітки», «Мудрость» та ін., надрукованими у місцевому журналі «Украинский вестник», пробуджував думки про потребу реформи селянських відносин. Інший культурний діяч – український співак, композитор С.С. Гулак-Артемовський (1813-1873), співав у оперній трупі в Петербурзі та в Большому театрі, демонструючи свій український талант і культуру, оспівуючи козацтво у опері «Запорожець за Дунаєм».
Визначний письменник Г. Квітка-Основ'яненко зробив значний внесок у розвиток української мови і письменства, доклав зусиль до розбудження історичних традицій і до фундування освіти вищих верств українського народу на новій науковій основі. Він уславився як повістяр у сентиментальному і сатиричному жанрі, як творець «людової повісті», один із перших такого роду творців у європейському масштабі. Як аматор театру він був автором кількох комедій. Комедія зі співами «Сватання на Гончарівці» написана чистою українською мовою, «Шельменко-денщик» і «Шельменко – волостной писарь» написані мішаною українською і російською мовою. Ці твори та ряд оповідань давали змогу простому народові долучитися до читання книг зрозумілою мовою. Змалюванню тодішнього селянського життя присвячені повісті «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана». Крім письменницької діяльності, Квітка заснував педагогічний інститут для дворянських дівиць, який сприяв розвиткові освіти.
Українська інтелігенція спрямувала всі свої зусилля на формування національної свідомості «бездержавного» народу, на створення свідомого національного руху. Письменники досягли значних успіхів у втіленні в літературу простонародної мови і народної тематики. Заслуги І.П. Котляревського та П.П. Гулака-Артемовського в утвердженні так званого бурлескного стилю і творчі успіхи українських романтиків А. Метлинського та Л. Боровиковського стали важливими кроками на шляху вирішення новою українською літературою проблеми народності.
Ізмаїл Срезневський відзначив свою наукову діяльність виданням періодичної збірки «Запорожская старина» в 1833-1838 рр., в якій було опубліковано 60 дум і пісень, інші матеріали та думи про найстаріші козацькі часи. Він був талановитим і обдарованим, тому з Харківського університету перейшов на університетського професора до Петербурга. Він досяг великих успіхів у науці, його заслуги особливо важливі для розвитку старослов’янської мови в різних її діалектах. Також він відомий як видавець текстів у своїх «Памятниках древнеславянского юсового письма», «Статьях и заметках о малоизвестных и неизвестных рукописях» і особливо в «Памятниках древнерусского письма и языка», які вперше вийшли в 1866 р. та розкривали історію виникнення української мови.
Слід зауважити, що інтерес до збирання і записування кобзарських дум і українських народних пісень був розбуджений ще в XVII ст., звідки дійшли до нас найстаріші співанники, писані поляками, які, крім польських пісень, мають також українські (руські). З XVIII ст. дійшло дуже багато «чи то польсько-руських, писаних латинськими буквами, чи то чисто руських, писаних руським скорописом» [1, с. 263]. Це були пісні, складені двірськими бандуристами, яких утримували пани на службі, або школярські та дяківські, що складалися школярами, мандрівними дяками та різнобарвним інтелігентним пролетаріатом. Тільки з початку XIX ст. починається записування народних пісень з уст народу, кобзарських та лірницьких пісень – з уст фахових кобзарів та лірників. Найстаріша така збірка дійшла до нас з іменем Ломиковського з 1805 року. Іншу друковану збірку видав князь Цертелєв у 1819 р., потім вийшли систематичні збірки Максимовича і Лукашевича, які розбудили живий інтерес до народної творчості.
Визначне місце серед української інтелігенції зайняв Михайло Максимович. Українець з Полтавщини, він працював у Росії – в Москві (приват-доцентом) й Петербурзі. У 1827 р. він видав «Сборник малороссийских песен», другу й третю збірки «Украинских народных дум», а «Голоса украинских песен» видав у Москві в 1834 р. Перейшовши до Києва на професора російської літератури, видав там у 1842 р. «Сборник украинских песен». Він був автором дуже гарного перекладу «Слова о полку Игореве» на українські вірші, виданого в Києві у 1857 р., перекладав також деякі псалми на українську мову. Але головна його наукова заслуга полягає в розвитку українського мовознавства і української, спеціально київської, старовини. Російською мовою М. Максимович видав у Києві «Историю древней русской словесности» (1839 р.), вона має більш філологічний, ніж літературно-історичний характер, але в ній багато цінних відомостей про життя і розвиток освіти в Україні та відомості про письменників і пам’ятники словесності в ранньому періоді. Українському письменству Максимович присвятив цілий ряд спеціальних праць, головну ж увагу займали народні пісні та «Слово о полку Игореве», якому він присвятив 4 спеціальні розвідки. Він також зібрав цінні дані про початки українського друку та про деякі рідкості української бібліографії, про основи друкарства, які були запозичені Росією за часів Петра I [2].
Осип Бодянський, родом з Полтавщини, під псевдонімом Іська Материнки видав у 1835 р. три віршовані «Наські українські казки» для народу. Пізніше Бодянський став ученим славістом і професором Московського університету, вніс вагомий внесок у російську науку як видавець «Чтений в Московском обществе истории и древностей», з яких згодом відредагував майже сто томів, помістивши в них велику кількість історичних, літературних і етнографічних матеріалів, а крім цього, написав декілька цінних розвідок, серед яких – «О происхождении и древности славянских письмен».
На кінець 30-х і початок 40-х років припадають літературні дебюти українських письменників Є. Гребінки та В. Забіли. Гребінка відомий як найкращий байкар в українському письменстві. Його «Малороссийские приказки» вийшли в 1834 р., а під його редакцією вийшов у 1841 р. літературний збірник «Ластівка». В 1836 р. Гребінка видав український переклад поеми О. Пушкіна «Полтава». Його байки вважаються найкращими, бо вони визначаються яскравим національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором, здоровою суспільною і ліберальною тенденцією, умінням висловити вільний дух українського народу. Починаючи з 1841 року Є. Гребінка займає урядове становище в Петербурзі і починає писати по-російськи. Відомо, що він був викладачем російської словесності у Дворянському полку, де об’єднував навколо себе своїх старих товаришів по Ніжинському ліцею. Гребінка був дуже близьким з П.П. Єршовим, В.Г. Бенедиктовим, Е.І. Губером, В.І. Далем, І.І. Панаєвим та ін. [3, с. 136]. Із чотирьох томів його російських творів здобула у нас популярність повість «Чайковський» (подекуди наслідування Гоголевого «Тараса Бульби»). Повість давала деякі зразки життя лівобережного козацтва XVIII ст.
Віктор Забіла (1808-1869), який, на думку С. Єфремова, є безталанним «співцем власного горя» через своє нещасливе кохання, з допомогою народної пісні виливав свої «пісні крізь сльози». Щирі ліричні тони бринять у його тужливих, зворушливих піснях, кращими з яких є: «Не щебечи соловейку», «Гуде вітер вельми в полі», «До милої», «Туга серця», які зворушували серця російських композиторів та спонукали їх до написання музики на слова його пісень. Відомо, що російський композитор М.І. Глінка часто відвідував Качанівку, маєток Г.С. Тарновського, де він зустрічався з українським поетом В.І. Забілою, і дві пісні якого „Гуде вітер вельми в полі” і „Не щебечи, соловейку” так вразили його, що він тоді ж поклав їх на музику.
До опису народного життя й побуту, використання народних пісень і дум звертається у своїй творчості і Амвросій Метлинський. Він разом з іншими письменниками видає в 1848 р. у Харкові п’ять томів збірки «Южный русский сборник». Метлинський був доцентом Харківського, а потім професором Київського університету. В Харкові він видав збірку «Думки і пісні та ще дещо» (1839 р.), якою розпочав свою поетичну діяльність, а закінчив її чотирма думками і піснями, поміщеними у першому томі «Южнорусского сборника». У віршах «Сирітка», «Старець» і «Максим Глек» автор стоїть на чисто українському грунті поетичного опису народного побуту у дусі Гребінки.
Велике значення в історії українського письменства відіграв І. Бецький та виданий ним у 1843 р. «Молодик на 1844 год, украинский литературный сборник» у двох томах. Перший том містив наукові праці і матеріали, написані російською мовою, в тому числі статтю В.Н. Каразіна «Взгляд на украинскую старину», М. Костомарова «Первые войны малороссийских козаков с поляками», К. Сементовського «Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам», першу частину статті М. Костомарова «Русско-польские вельможи» та його статтю, написану під псевдонімом Ієремії Галки, – «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке». У другому томі були надруковані дві прозові казки Костомарова, оповідання Квітки-Основ'яненка «Перекотиполе», збірка з 25 народних пісень, вірші Шевченка, Костомарова й ін., коротенька епіграма Бодянського. Все це свідчить про високий рівень зацікавленості українськими письменниками українською старовиною – історією українського козацтва, народними піснями, святами, звичаями, обрядами, мовою. А те, що видатні діячі культури, такі як З. Доленга-Ходаковський, що відмовився від свого литовсько-польського походження, та М. Костомаров ідентифікували себе як українці й працювали для України, сприяло розвиткові української мови, літератури, поширенню знань про історію України. Їхнє розуміння і представлення історії краю було найкращим мірилом ступеня національної свідомості не лише їх самих, хто займався писанням історії та літературних творів, але й сприяло формуванню національної свідомості українського народу.
Діяльність М. Костомарова (1817-1885), який як письменник і історик найбільше присвятився Україні, продемонструвала його «Страсть ко всему малороссийскому». Україна спонукала його «йти в народ» і стати істориком його життя. Спершу прихильність до народу виливається у Костомарова в художніх спробах народною мовою. Ці твори спрямовані на те, щоб розбудити національну свідомість на Україні, якій він присвятив усе своє життя. У своїх драмах «Сава Чалий» та «Переяславська ніч» Костомаров пробує розв’язати соціальні питання та питання з громадськими мотивами – любов до рідного краю і до народу.
Інтереси народу дужче й голосніше звучать у Костомарова історика. Його праці «Две русские народности», «Мое украинофильство в «Кудеяре», «Малороссийская литература» є громадянською позицією людини, яка ідентифікує себе з Україною і дбає про її національне, культурне і духовне зростання. І чи не найважливішим кроком є створення істориком М. Костомаровим разом з П. Кулішем та Т. Шевченком української національної організації освічених людей – Кирило-Мефодіївського братства, у програмі якого визначалися демократично-федеративні ідеї. Кирило-Мефодіївське братство почало розробляти свої власні ідеї, в центрі яких були проблеми національної долі українців. Т. Шевченко був переконаний сам і переконував інших, що народ складається з усіх класів, зокрема й селянства; кожен народ, хоч якою деформованою може бути його соціальна структура, має політичну цілість; бездержавний народ має не тільки минувшину, але й теперішнє та майбутнє, яке покликані висловити поети цього народу. Такі думки спростовували головні політичні постулати імперського мислення. Програма Кирило-Мефодіївського братства була докладним поясненням цих поглядів. Вона спиралася на право малих народів на самовизначення. Творення літератури, яка б висвітлювала нову ідеологію, було, фактично, одним з важливих аспектів діяльності братства. А поезія Т. Шевченка стала єдиним найефективнішим способом поширення ідей братства. Його поема «Кавказ» стала символом опору імперській ідеології та солідарності «малих» народів.
Велике значення у розвитку національної самосвідомості в українців мали й праці з історії південноруського народу, такі як «История Русов», праця Бантиша-Каменського «История Малой России» та п’ятитомник Маркевича «История Малороссии». Текст «Истории Русов или Малой России» був вперше опублікований О. Бодянським у Москві в 1846 році як окрема книжечка «Чтений», а один з рукописів потрапив до Галичини. Бодянський і інші пізніші історики вважали його твором Георгія Кониського, який був етнічним малоросіянином і довго працював у Київській академії префектом та ректором. Пізніші досліди показали, що ні сама «История», ні її авторство недостовірні, що твір був написаний Полетикою з метою «представити козацтво і загалом увесь український народ як самостійну цілість, що з Польщею, і з Литвою, і, нарешті, з Росією лучилася і повинна лучитися на основі свободи і рівності під окликом: «Вільні з вільними, рівні з рівними» [2, с. 271]. «История Русов» служила основою для обох пізніших істориків України – Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, які взяли її за основу та доповнювали відомостями інших (переважно польських) істориків, особливо про часи Хмельниччини. Епізоди з «Истории Русов» служили джерелами для творів Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і глибоким виявився вплив цієї пам’ятки і на розвиток української журналістики, адже головною метою українських діячів був розвиток національної свідомості українців, національно-культурне відродження рідного краю.
Отже, в складних умовах роз’єднаності українських земель, відсутності української державності та розчленованості українського етносу між Австрією та Росією українські діячі-патріоти знаходили можливість розповсюджувати відомі твори і створювати нові. Історіософський трактат «История Русов» набув найширшого розповсюдження, він розмножувався рукописно і активно читався в середовищі освіченого українського дворянства. Його мальовничі описи історичних подій, переконливі аргументи на захист прав українського народу на вільне життя, що порушувалися царською владою в Російській імперії, гарячий пафос підтримки національно-визвольних змагань українського народу й неприхований захват ватажками цього руху – все це сприяло великій популярності «Історії русів» серед освічених українців, значному впливу цього твору на становлення національної свідомості, розвиток ідеї патріотизму в суспільній думці, проникненню сюжетів трактату в художню літературу.
Як бачимо, українське відродження, у зв’язку з західноєвропейським романтизмом та національним рухом серед слов’янських народів, дало в українській літературі цілу групу визначних, як на свій час, письменників, які мали вплинути на зростання національної свідомості українців. Ця група виступила під спільним ім’ям Полтавсько-харківської школи. Перше завдання, що стояло перед українським поколінням 20-30-х років, було – закласти підвалини під літературні традиції на Україні і слідом за Котляревським привчити освічену публіку до рідної мови як самовиразу нації; довести, що мовою кріпаків, як і всякою людською мовою, можна висловити всі почуття, всі людські потреби; показати під сірою свитою звичайне людське серце, а під сільською стріхою загальнолюдські горе та радощі, тобто, показати людину і нагадати вищим класам, що у неї, за словами Куліша, «есть родной язык не для того только, чтобы выбранить неисправного мужика» [4, с. 355]. Вже самим фактом своєї появи на історичній арені «мужик» робив революцію в розуміннях, скидав традиційних кумирів з п’єдесталів, руйнував старі забобони про поділ людей на білу й чорну кістку, демократизував громадянство. Твори мужицькою мовою зробили для емансипації людини на Україні більше, ніж усякі абстрактні теорії та декларації рівноправності, бо вони говорили про горе та злидні цілком конкретних людей. Ці початкові кроки були розвинуті працею подальших поколінь. Вже тоді з’явилися спроби створювати місцеві друковані видання, такі як «Украинский вестник». Розпочалася низка літературних альманахів, що стали зародками власної української преси.
Висновки. Отже, з початку XIX ст. почалося духовне пробудження в Харкові й по всій Україні. Харківський університет зробився центром науки, яка впливала на місцеве населення, сприяючи розвитку української національної свідомості. Українська інтелігенція зробила значний внесок у розвиток української мови, літератури, освіти, науки тощо. Вона деконструювала російську націоналістичну модель реакційної буржуазної ідеології і політики, яка засновувалася на ідеях титульності і виключності своєї нації, домінування єдиної високої російської нації над іншими, у тому числі й над українською.
Література
1. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. Т. 41. Літературно-критичні праці (1890-1910) / І. Франко. – К. : Наукова думка, 1984. – 683 с.
2. Михайлин І.Л. Історія української журналістики / І.Л. Михайлин. –Х. : Прапор, 2004. – 319 с.
3. Шевченко и мировая культура. К 150-летию со дня рождения. 1814-1964. / сб. статей. – М. : Наука, 1964. – 274 с.
4.Єфремов С.О. Історія українського письменства / С.О. Єфремов. – К. : Феміна, 1995. – 688 с.
© Северин Н.В., 2010