КУЛЬТУРА ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ
УДК 39.001.361 (477.54/.62)
Л.Г. Багірова (аспірант, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна)
Національна ідентичність українців
У статті розглядається проблема української національної ідентичності. Застосовуючи методологію модерністських дослідників нації, націоналізму та національної ідентичності, автор статті аналізує етапи та особливості становлення національної ідентичності українців. У статті запропоновано спосіб пояснення сучасних проблем, пов'язаних із національною ідентифікацією українців, а також зазначено ті фактори, котрі ускладнюють процес національної ідентифікації в сучасній Україні.
Ключові слова: національна ідентичність, конструктивізм, національна пам'ять, національний міф, конструювання історії
Л.Г. Багирова. Национальная идентичность украинцев
В статье рассматривается проблема украинской национальной идентичности. Применяя методологию модернистских исследователей нации, национализма и национальной идентичности, автор статьи анализирует этапы и особенности становления национальной идентичности украинцев. В статье предлагается способ объяснения современных проблем, связанных с национальной идентификацией украинцев, а также обозначены те факторы, которые усложняют процесс национальной идентификации в современной Украине.
Ключевые слова: национальная идентичность, конструктивизм, национальная память, национальный миф, конструирование истории
Lala Bagirova Ukrainian national identity
This article is devoted to the problem of Ukrainian national identity. Applying the methodology of modernist researchers in the field of nation, nationalism and national identity, the author analyses the stages and the features of Ukrainian national identity formation. The article suggests the way to explain the recent problems related to Ukrainian national identity and highlights the factors that complicate the process of national identification in modern Ukraine.
Keywords: national identity, constructivism, national memory, national myth, history constructing
У даній статті я прагну розглянути проблему національної ідентичності сучасних українців. Це надзвичайно актуальна тема, адже очевидною є відсутність консолідації у сучасному українському суспільстві, котра особливо загострюється кризою ідентифікації, характерною для постмодерну в цілому, а також викликами, котрі глобалізація кидає національним та етнічним ідентичностям. Окрім того факту, що Україна є багатонаціональною державою, доцільно також зауважити, що існують відмінності також і в національній ідентичності самих українців, які проживають на території різних регіонів. Отже, метою цієї статті є спроба відстежити, що являє собою українська національна ідентичність сьогодні.
Для досягнення поставленої мети необхідним вважаю розв’язати наступні задачі: 1) описати етапи формування української національної ідентичності; 2) простежити чим спричинені відмінності в національній ідентифікації українців, що проживають у різних частинах України; 3) проаналізувати, в чому полягають відмінності у національній ідентифікації українців різних регіонів.
Існує безліч підходів до визначення поняття національної ідентичності. Всі їх умовно можна поділити на есенціалістські (примордіалізм, перреніалізм та ін.) та конструктивістські (модерні та постмодерні теорії) напрямки. У цій статті, я виходитиму з конструктивістських засад, а саме: конструктивізму Б. Андерсона, соціокультурних ідей Е. Гелнера, етносимволізму Е. Сміта та моделі М. Гроха, запропонованої для аналізу східноєвропейської ситуації. Попри те, що подекуди національні студії в Україні носять часто есенціалістський характер, не можна не відмітити дослідників, котрі працюють у конструктивістському ключі: Р. Шпорлюка, Я. Грицака, В. Кравченка, І. Лисяка-Рудницького, Г. Касьянова та ін. Проте, тема національної ідентичності досі лишається актуальною, а конструктивістські засади до її аналізу більш продуктивними, ніж есенціалістські, з урахуванням загальносвітових наукових тенденцій та сучасної суспільної та політичної ситуації в Україні.
Вперше поняття національної ідентичності згадується Фрідріхом Майнеке у 1908 році. З цього часу воно набуває різноманітних тлумачень. Слушним видається зауваження Б. Андерсона про універсальність поняття національної ідентичності: адже кожна особа має належати до певної нації.
Е. Сміт визначає такі риси національної ідентичності:
«1) історична територія, або рідний край;
2) спільні міфи та історична пам’ять;
3) спільна масова, громадська культура;
4) єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів;
5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території» [1;24].
Як бачимо із визначення цих рис, національна ідентичність не пов’язана ідеєю держави. І це зауваження є дуже важливим з огляду на українську ситуацію. Не менш важливою, за Е. Смітом, є і та спадковість, котра існує між етнічною та національною ідентичністю. При цьому як громадянсько-територіальна, так і етнічна модель нації можуть відштовхуватися від етнічної ідентичності, а саме від спільності пам’яті, символів, міфів та історичного досвіду.
Пам’ятаючи про ці два зауваження, розглянемо схему формування нації, запропоновану М. Грохом для Східної Європи. Дослідник поділяє процес формування націй на території Східної Європи на три етапи:
1) науковці збирають та досліджують матеріали, необхідні для творення національної історії. Сюди відноситься вивчення історії, фольклору, створюються образи національних героїв;
2) патріотична агітація мас розповсюджує надбання попередньої стадії та популяризує ідею внутрішньої культурної єдності;
3) національна ідея набуває політичного значення.
Слідуючи за схемою, запропонованою М. Грохом, можна поділити становлення української національної ідентичності на три етапи. Проте, пам’ятаючи, що на формування національної ідентичності впливають і донаціональні (наприклад, етнічні, територіальні, релігійні та ін.) ідентифікації, пунктирно зазначимо становлення ідентичностей на українських землях. Перші спроби самоідентифікації, принаймні ті, котрі можна простежити за документами та літературними пам’ятками, знаходимо ще в давньоруському літописанні. Це були ідентифікації як на етнічній основі, так і на основі території (територіальні ідентичності будувалися навколо концепту Русь або Рось). Як окремий етап у формуванні протонаціональної ідентичності варто зазначити період козаччини. Основним завданням козацьких літописів було створити такий тип ідентичності, котрий вирізняв би їх від сусідніх держав і народів. Цей етап є надзвичайно важливим для формування української національної ідентичності (хоча він і є протонаціональним), тому що саме з козацьких літописів було запозичено стилістику, манери та ідеї у творах власне національного характеру ХІХ ст.
Формування української модерної нації починається у 18-19 ст., у період, котрий прийнято називати «українським національним Відродженням». Однак тут одразу постає питання у правомірності такої назви. Наскільки можна назвати цей період національним Відродженням, а не національним конструюванням?
Розглянемо деякі причини, котрі спричинили початок зацікавлення історією та збір фольклорного матеріалу, характерний для першого етапу становлення національної ідентичності згідно зі схемою М. Гроха. По-перше, це геополітичні зміни у Центральній та Східній Європі: перестають існувати Річ Посполита та Кримське ханство. По-друге, це соціальні зміни на території самої України. Зацікавленість історією, котра призводить до творення національної історичної пам’яті, у цей період може бути поясненою, згідно з Я. Грицаком, тим, що роди колишніх козацьких старшин, котрі проживали на під російських територіях для набуття дворянського статусу мали довести своє походження, для чого вони збирали історичні документи та вивчали діяльність своїх пращурів. Це породило в подальшому низку історичних і навколо історичних досліджень, частково достовірних, частково переписаних задля задоволення певних особистих інтересів.
Важливо зазначити, що близько 85% українського населення у цей період проживає на під російських територіях, можливо, саме тут слід шукати відповіді на питання навколо відомої «Історії Русів», час написання якої припадає на цю добу. «Історія Русів» виступає прямим прикладом конструювання нової етноісторії, при цьому етноісторії українців, котрі живуть саме на під російській території, що я спробу довести далі. Адже конструюється не лише славне українське минуле, її «золотий вік», а також образ національного Іншого. «Золотим віком» стає звісно ж козацьке минуле, Іншими, в першу чергу, - поляки та євреї. Стосовно цієї роботи, перш за все варто зазначити, що «Історія Русів» - не літопис і не наукова праця. Як зазначає В. В. Кравченко стосовно «Історії Русів», «автор сміливо творить власне історичне полотно, згідно зі своїми суспільно-політичними ідеалами» [10; 116].
Проте, творення таких робіт як «Історія Русів» належить уже до другого етапу формування національної ідентичності, а саме – осмисленню зібраних матеріалів, конструюванню на основі них спільних міфів, символів, досвіду та спільної пам’яті, та розповсюдженню результатів цього осмислення. Прикладами такого осмислення в мистецтві є передусім «Гайдамаки» Т. Шевченка і «Тарас Бульба» М. Гоголя.
Особливістю цих творів є те, що роль національного іншого виконують у них поляки, росіяни ж – постають як братній народ. Важливою тут є і мова написання «Історії Русів» і «Тараса Бульби» - російська. Мова тут може слугувати як вказівка на адресата твору, тож можливо, іще метою написання цих текстів було не лише конструювання української національної ідентичності, а й конструювання її як відмінної від польської в очах росіян.
Останній етап у формуванні національної ідентичності – політичний. Український національний рух і дійсно політизується наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. про що свідчить хоча б поява українських політичних партій та прагнення своєї державності. Проте, ці прагнення не справджуються, і після приходу до влади радянських сил національний рух існує у вигляді робіт ідеологів українського націоналізму (М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов та ін.), спроб збройної боротьби та діяльності дисидентів. Можна стверджувати, що це певне повернення до другої стадії формування національної ідентичності, ускладнене іншими ідеологічними впливами та жорсткою цензурою.
Дійсно, політичний етап (у значенні цілковитої політичної легітимації національної ідентичності) стає можливим лише зі здобуттям Україною незалежності. Проте, тут постає проблема, яку Я. Грицак характеризує наступним чином: «Якщо прийняти, що нація має відрізнятися спільною мовою, історичною пам’яттю, конфесією, то ні одна із цих характеристик не підходить України: трохи менше половини українського населення розмовляє зараз російською мовою, історична пам’ять значної частини практично знищена, й тут змагаються між собою за впливи зразу декілька церков» [7; 5]. Отже, з цього слідує, що формування національної ідентичності на Україні ще не завершилося і, з огляду на сприйняття суспільством спроб конструювання образів нових національних героїв (суперечки навколо надання статусу Героя України Р. Шухевичу та С. Бандері), є доволі проблематичним.
Попри правомірність схеми формування національної ідентичності, запропонованої М. Грохом, очевидною є неможливість примінити її до українського досвіду без певних поправок. По-перше, той факт, що різні частини сучасної України у різні часу знаходилися у складі різних держав, свідчить про те, що становлення національної ідентичності у різних регіонах не могло відбуватися однаково (як через політику тієї чи іншої держави стосовно українців, так і через культурні особливості населення певної території). По-друге, надзвичайно слушним видається зауваження Р. Шпорлюка стосовно роздробленості українців (і саме воно пояснює сучасні проблеми з відсутністю консолідації в українському суспільстві).
Шполюк пропонує наступний підхід до процесу націотворення малих націй. Одна нація може створюватися внаслідок спроби демонтажу іншої. Саме таким чином, на його думку, з польської, російської, угорської та німецької домодерних націй і було утворено націю українську. Це пов’язано в першу чергу з небажанням українців, які жили у складі російської держави, ідентифікувати себе з росіянами; українців, які жили у складі польської держави, ідентифікувати себе з поляками; українців, які жили у складі угорської держави, ідентифікувати себе з угорцями. Однак «українці, що не бажали бути росіянами» та «українці, що не бажали бути поляками» не матимуть спільної ідентичності.
Відмінності в ідентифікації між східними, західними та південними українцями загострюються декількома факторами:
1) Спільні історичні події (та історична пам’ять) трактуються зовсім по-різному у різних регіонах, тож невдалі спроби героїзації окремих періодів української історії на політичному рівні чи в художній культурі спричиняють лише суперечки у суспільстві та загострюють сприйняття представників одного регіону представниками другого як Інших;
2) Культурні відмінності та відмінності у ціннісних установках посилюються за рахунок мовного та конфесійного протистояння;
3) Поширення на території України рухів національних меншин (наприклад кримськотатарські та російські національні соціальні ініціативи), котрі сприяють не національній та етнічній толерантності, а навпаки загостренню національного питання та протиставленню національної ідентифікації різних регіонів;
4) Глобалізаційні процеси у світі та неможливість ізольованого існування у сучасному світі породжують проблему вибору зовнішньополітичних орієнтирів України. А разом із тим і чергову кризу ідентифікації, посилену кризою ідентичності, що характерна для культури постмодерну в цілому, а особливо для країн постсоціалістичного простору, які здійснюють перехід до полікультурності.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що формування української національної ідентичності 1) відбувалося нерівномірно у різних частинах України; 2) проходило з урахуванням попередніх, донаціональних ідентичностей; 3) можна поділити умовно на три етапи (збір і дослідження історичних, фольклорних матеріалів; їхнє осмислення та конструювання історії, національних міфів, символів, героїв, трагедій, пам’яті і т.п.; політичне становлення нації та політична легітимація національної ідентичності); 4) є незавершеним на сьогодні, про що свідчить відсутність консолідації в сучасному українському суспільстві; 5) є гострою соціальною, політичною та ідеологічною проблемою сучасної України.
Література
1. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність / Пер. з англійської П. Таращука. — К.: Основи, 1994. — 224 с.
2. Ентоні Д. Сміт Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. / Пер. з англійської Р. Фещенко. — К: "К.І.С.", 2004. — 170 с.
3. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М.Климчука і Т.Цимбала. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 320 с.
4. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К. : Критика, 2001 . - 271 с.
5. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. — К.: Таксон, 2003. — 300 с.
6. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.
7. Грицак Я. Нариси з історії України: формування української модерної нації. – К., 1996. – 360 с.
8. Шпорлюк Р. Імперія та нація / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 354 с.
9. Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations – Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1985
10. Кравченко В. В. Нариси з української iсторiографiї епохи нацiонального Вiдродження (друга половина XVIII - середина XIX ст.). - Х. : Основа, 1996 . - 295 с.
11. Кравченко В. В. "Поема вольного народу" (Iсторiя Русiв" та її мiсце в українськiй iсторiографiї) . - Х. : Основа, 1996 . - 118 с.
12. Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // http://litopys.org.ua/istrus/rusiv9.htm
13. Історія Русів / Пер. І. Драча // http://litopys.org.ua/istrus/rusiv.htm
14. Шевченко Т. Гайдамаки // Кобзар. – К., 1974. – 623 с.
15. Гоголь Н. В. Сочинения: Вечера на хуторе близ Диканьки; Тарас Бульба; Ревизор. – К., 1955 . - 415 с.
© Багірова Л.Г., 2010-12-01