УДК 130.2 (477.54/62) (075.8)

 

Титар О. В. (к-т філос. наук, доцент,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна)

 

 

Трансформація культурних ідентичностей в пострадянських суспільствах

Cтаття присвячена філософському аналізу поняття культурної трансформації, формуванню та виявам пострадянських культурних ідентичностей. Проведений порівняльний аналіз можливих теоретичних підходів і концепцій щодо культурної трансформації.

Ключові слова: культурна трансформація, національно-культурна ідентичність, порубіжна ідентичність, глобалізована ідентичність.

 

Титарь Е. В. Трансформация культурных идентичностей в постсоветских обществах

Cтатья посвящена философскому анализу понятия культурной трансформации, формированию и проявлениям пост-советских культурных идентичностей. Проведено сравнительный анализ возможных теоретических подходов и концепций по отношению к культурной трансформации.

Ключевые слова: культурная трансформация, национально-культурная идентичность, приграничная идентичность, глобальная идентичность.

 

Titar O. V. Transformation of the cultural identities in post-soviet societies

The article is devoted to philosophical analysis of the cultural transformation concept, the formation and manifestation post-soviet cultural identities. Comparative analysis of theoretical accounts to cultural transformation was carried out.

Key words: cultural transformation, natonal-cultural identity, border identity, global identity.

 

Культурні ідентичності пов’язані з функціонуванням традиції, а традиція змушена утримувати культурну динаміку у певних межах.

В наш час, фактично в нових незалежних державах – Україні, Латвії, Росії, часто усталюються дві парадигми опису змін, що відбуваються в пострадянських культурах. Одна парадигма пов’язана з метафорою та семантикою “відродження”, відродження насамперд національної культури, яка знаходилась під тиском імперії, страждала в умовах тоталітарного режиму і нарешті отримала свій історичний шанс – відродити національну специфіку, національний стрижень та отримати певні результати цього відродження у нових національних формах.

Друга парадигма пов’язана з семантикою та проблематикою глобалізації – вона говорить про універсальний характер культурних змін у глобальному світі, злам традиції та небезпеку розчинення у світовій масовій культурі, необхідність та небезпеку пристосування до споживацьокго суспільства. Отже злам традиції постає як необхідний, хоч і болісний чинник інтеграції до світового співтовариства, а визнання цінностей консьюмеризму як мінімальне зло, що надає перепустку до світу нових глобальних можливостей.

Нам ці позиції здаються дещо однобічними, оскільки представники цих парадигм у побудові своїх описових моделей культурних змін часто виходять тільки з певного підходу та певної сукупності факторів, нівелюючи або не враховуючи вплив іншої групи факторів. Як спробу діалогу між двома парадигмами, а отже і як спосіб взаємного збагачення дослідницього інструментарію, нами пропонується більш поміркований шлях моделювання змін ідентичностей та традицій в пострадянських суспільствах – культурна трансформація.

Фактично ми бачимо, що сучасні культурні ідентичності – це складний конгломерат дорадянських, радянських і пострадянськх, колоніальних та постколоніальних стереотипів, національних, субкультурних, європейських і проєвропейських очікувань та сподівань [6].

На нашу думку, це якраз ще не вироблена цілісна світоглядна модель та модель ідентифікації, а швидше конгломерат ідей, уявлень та переконань, що характеризується певним ступенем фрагментарності та мозаїчності. Але це не та мозаїчність, яка була запропонована Абрахамом Молем для характеристики сучасної культри, вона має дещо іншу природу, ніж індивідуалізація (“індивідуалізоване суспільство” З. Баумана) чи постмодерна наявність багатьох культурних виборів. Цей складний конгломерат виробився як результат невпевненості самих суспільств, який шлях вони готові обрати – демократичний чи тоталітарний, локальний чи глобальний, індивідуалізований чи масовізований, культурної уніфікації чи проліферації. У політичній сфері – свідомо чи ні – намагаються впливати на певні фрагменти цього конгломерату і більшість таких спроб впливу, на жаль, є досить ефективними.

На нашу думку, культурні трансформації такого конгломерату ідентичностей не тільки не є можливими, а є необхідними, оскільки обираючи певний вектор змін, зайве та другорядне витісняється і допомагає соціальній системі в цілому стабілізуватись. Тільки пройшовши через ряд таких культурних трансформацій можна говорити про двобічний процес – закріплення європейських та національних ідентичностей. Тільки після цього для Східної Європи та Сходу Східної Європи стане можлива постмодерна світоглядна “насиченість” (Ж. Ф. Ліотар) та “перенасиченість системи” (Ж. Ф. Ліотар), а значить справжня можливість постмодерної комбінаторики.

Отже, пропонується говорити не про радикально нові глобалізовані ідентичності, що відчувають ностальгічний біль за втраченим раєм старої традиції, та не відроджені національні відреставровані локальні ідентичності, а про дещо складнішу багатоспрямовану систему сучасних пострадянських ідентичностей, що трансформуються.

Одна з можливих методологій опису такої трансформації – синергетична. Основні методологічні прийоми, які можуть залучатись у такому разі, наступні:

1. Врахування нестабільності, нелінійності та відкритості таких систем: вони не можуть бути зрозумілимии не тільки в поняттях старої стабільної культури (культури нації чи культури імперії), але і в поняттях сталого розвитку глобалізованого світу, де відбувається лінійна кумулятивна еволюція, що забезпечує стабільне зростання та прогрес.

2. Трансформація може розглядатись як поєднання динамічних (визначених і прогнозованих) та стохастичних (випадкових) процесів, що повністю не можуть контролюватись.

3. Поняття трансформації включає два типи еволюції складних систем – 1) стійкої, лінійної, що задається атракторами, та 2) нелінійної, що задає певний спектр – поле можливостей та можливих утворень. Цей спектр визначається внутрішніми властивостями системи, а не факторами зовнішнього впливу, в нашому випадку, – це особливості ментальності та звичні механізми культурної ідентифікації.

4. Пострадянські суспільства характеризуються дисипативністю – якісними та незворотними змінами, тому паралелі у їх розвитку можуть будуватись з врахуванням цих незворотних змін, тобто за незначний час може відбутися значна зміна, яка викличе розбіжність культурних ідентичностей.

5. Методологічно поняття самоорганізації для зрозуміння суті трансформації має застосовуватись з певною обережністю. Незважаючи на невпорядкованість культурних ідентичностей, вони тяжіють до стану рівноваги не тільки поблизу особливих точок біфуркації, де флуктуації можуть якісно змінити свій стан. Тобто трансформація може розглядатися як один з механізмів самоорганізації, в той же час ефективність, результативність своєчасно зробленої дії (флуктуації) тільки посилюється. Інакше кажучи, загалом переважає перший тип еволюції системи культурних ідентичностей, але результативність малих флуктуацій може посилюватись і тоді навіть незначні зміни в субкультурних утвореннях чи окремі індивіди можуть значно змінити систему в цілому [2], [3].

Перший тип еволюції систем культурних ідентичностей переважає у пострадянських системах (це не радикальна новація чи таке ж радикальне відновлення національної традиції). В основі цього те, що досі фундаментом культурних ідентчиностей є уявлення про досконалість, а саме про досконалу людину.

В ХІХ столітті це уявлення фомує певний комплекс як так званих модерних, так і так званих народницьких уявлень, в ХХ столітті є основою багатьох утопійних та антиутопійних проектів, в тому числі і радянського тоталітарного проекту. В ХХІ столітті уявлення про досконалу людину часто ототожнюється з Європою (європеїзацією) та підкоренням техніки, яка може стати сама джерелом удосконалення людини – hi-hume технології зокрема.

Нашим завданням не є доводити, чи можлива досконала людина і наскільки вона необхідна, а констатувати ту тезу, що таке прагнення стабілізує загалом еволюцію системи культурних ідентичностей, тому можливі її трансформації, одночасно індивід може розглядатися як певне втілення такої досконалої людини, тоді одночасно шлях синергетичної самоорганізації та певної ідеології можуть співпасти, що надасть значно більший (хоча і неочікуваний) результат.

На нашу думку, уявлення про досконалість та досконалу людину є необхідним елементом модерної культури і доки пострадянські культури проходять шлях модернізації цей образ буде одним з вирішальних факторів трансформацій культурних ідентичностей.

З виробленням (а не запозиченням) власних постмодерних та післяпостмодерних культурних практик ідентифікації цей образ буде мати менше значенння, хоча важко прогнозувати, чи зникне він взагалі у пострадянських суспільствах.

Розглянемо два головних, на нашу думку, фактори трансформації культурної ідентичності – “радянськість”, її долання у “європейськості”, та національну ідентичність.

Коли позбутись емоційних позитивних чи негативних характеристик останніх, то ми можемо говорити про них як про складові модерного проекту суспільства, а отже про їх певний евристичний потенціал і культурне майбутне, тією мірою, наскільки модерн є “незавершеним проектом” (Ю. Хабермас) [4], [5].

“Радянськість” була пов’язана з побудовою нової нечуваної людини (своєрідне ніцшеанство з “переоцінкою усіх цінностей”) – революційні зміни 1917 року породжують процеси “зустрічного становлення гуманістичного ідеалу та соціалістичної ідеології” [1, С. 30], тобто головним завданням стає створення нової людини, відновлення справедливості, надання свободи творчості [1, С. 35].

Без сумніву, можна говорити про тоталітарний характер радянських культурних практик та радянських культурних ідентичностей, але певна стабільність радянської культурної системи й більшість її досягнень зобов’язані ідеології долання відчуження людини, а отже певною мірою наслідувіанням ідеології доби Відродження та концепції доконалої людини-титана. Можна погодитись з позицією дослідника Л. Булавки стосовно феномена радянської культури – долання відчуження є “субстанцією радянської культури. Це вид діяльності зі зняття тієї чи іншої форми відчуження (роз-відчужування) фіксується не просто у вигляді речі, а в такому феномені, котрий, з одного боку, є тією самою річчю, а з іншого – несе  у собі розгорнуту логіку її створення” [1, С. 149].

Таким чином формуються такі риси “радянськості” в культурних ідентичностях як універсалізм (світ як ціле), своєрідна діалогічність, співтворчість [1, С. 176 – 180], але іншою рисою стає намагання усі протиріччя між людською суб’єктивністю та об’єктивністю вирішити на основі об’єктивної парадигми, що власне нівелювало індивіда та культуру в цілому, а також це виникнення протиріччя між обов’язком, прагненням та наявним, існуючим, що не могло знайти вирішення в межах самої радянської культури.

Пострадянська перехідна доба схожа з постренесансною світоглядною кризою та добою бароко і Просвітництва, коли утверджуються національні культури, мови та національні ідентичності.

Дискурс Східної Європи зароджується у часи бароко і Просвітництва як подвійний дискурс – тієї Європи, що перебуває на межі близькості та чужості, та іншої, відмінної Європи. Східна Європа сама по собі була постійним порубіжжям, пограниччям, місцем біля Європи, ігнорувати її зовсім було не можливо, тому вона стає дослідницьким полем для випробування різноманітних європейських наративів, вона стає спадкоємцем європейських наративів, але залишається постійно частково виключеною з загальноєвропейського процесу, це не відмова в єропейськості, а постійне перебування на межі між цілісною Європою та Європою провінційною, непоміченою. Цим колоніальний та постколоніальний східноєвропейський дискурс відрізняється від дискурсу орієнталізму Едварда Саїда.

Європа завжди розуміла, що для свого ствердження їй необхідна Східна Європа і Україна, але де проходить кордон необхідності та зайвості, кордон Європи та не-Європи вирішувалось в залежності від нагальних політичних потреб. Національна ідентичність є певною інтелектуальною конструкцією і спільноєвропейську ідентичність можна назвати одним з проектів бароко і Просвітництва, модерн завершив та випробував всі ці ідеї – ідеї розвитку і випереджуючого розвитку, цивілізованості та варварства, монокультурності та полікультурності, гомогенності та гетерогенності, демократичності та тоталітарності, відкритого та закритого суспільства, ідентичності примордіальної та конструктивістської.

Бароко і Просвітництво точно не визначає часові та просторові кордони Східної Європи, а модерн свідомо їх змінює в бік зменшення європейськості та її захисту, як було у часи “холодної війни”, де Україна виступає “Сходом” Східної Європи.

Коли “радянськість” засновується на концепті досконалої людини, то “європейськість” засновується на концепті досконалої комунікації, врешті-решт на моделі досконалої мови, що стане об’єднавчим фактором багатьох культур [7]. На нашу думку, наскільки пострадянські суспільства приймуть цю європейську ідею пошуку досконалої комунікації, настільки ефективно відбудеться долання “радянськості” та інтеграція у справжню духовну Європу. Національна ідентичність у такому контексті – це тільки один з способів говорити своєю власною мовою з Європою.

Висновки.

Поняття “трансформації” культурних пострадянських ідентичностей дозволяє розглянути їх як складний феномен, що прагне до самоорганізації та може бути описаний у синергетичних моделях. “Трансформація” передбачає загальну динамізацію системи, без оперування тільки семантикою глобалізації, національної ідентичності чи глокалізації.

Стабілізуючими факторами конгломерату культурних пострадянських ідентичностей є пошук досконалої людини та досконалої мови комунікації.

“Національна ідентичність”, “національна ідея”, “радянськість”, “європейськість”, “глобальність” є доповнювальними моделями модерного суспільства і доки модернізація не завершиться у пострадянських суспільствах, ми будемо зустрічати елементи цих моделей.

Література

1. Булавка Л. А. Феномен советской культуры / Л. А. Булавка. – М.: Культурная революция, 2008. – 288 с.

2. Глобализация: синергетический подход / Под общ. ред. В. К. Егорова. – М.: Изд-во РАГС, 2002. – 472 с.

3. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика: нелинейность времени и ландшафты коэволюции / Е. Н. Князева, С. П. Курдюмов / Серия “Синергетика: от прошлого к будущему”. – М.: Изд-во РАГС, 2007. – 272 с.

4. Хабермас Ю. Модерн – незавершеный проект / Ю. Хабермас // Вопросы философии. – 1992. – №4. – С. 40–51.

5. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне: пер. с нем. / Ю. Хабермас. – М.: Весь Мир, 2003. – 411 с.

6. Титар О. В Культура Слобожанщини: проблеми національно-культурної ідентичності. Монографія / О. В. Титар. – Х.: Райдер, 2006. – 240 с.

7. Эко У. Поиски совершенного языка в европейской культуре: пер. с итал. и примечания А. Миролюбовой. / У Эко / Серия «Становление Европы». – СПб.: Александрия, 2007. – 423 с.

 

© Титар О.В., 2010