УДК 130.2
(доцент кафедри теорії культури і філософії науки
ХНУ імені В.Н. Каразіна)
Альтернативи розвитку українських національно-культурних ідентичностей на Слобожанщині
Розглянуто сучасні методи розвитку та моделі національно-культурної ідентичності. Основні риси національної ідентифікації в модерній та постмодерній культурі аналізуються на прикладі слобожанської ідентичності.
Ключові слова: національна ідентичність, культурна ідентичність, модерністська парадигма, постмодерністська парадигма, парадигма бароко.
Титарь Е. В. Альтернативы развития национально-культурных идентичностей на Слобожанщине
Рассмотрено современные методы и модели национально-культурной идентичности: На примере слобожанской идентичности анализируются черты национальной идентификации в модерной и постмодерной культуре.
Ключевые слова: национальная идентичность, культурная идентичность, модернистская парадигма, постмодернистская парадигма, парадигма барокко.
Titar O. V. Alternatives of national-cultural identities development in the Slobidska Ukraine
The author examines contemporaries methods and models of national-cultural identity. Main features of modern and postmodern identity were analyzed on the example of slobidska identity.
Key words: national identity, cultural identity, modern paradigm, postmodern paradigm, baroque paradigm.
Оскільки національно-культурна ідентичність є складним багаторівневим культурним явищем, то її непередбачуваність у суспільно-політичному і культурному житті ще довго буде предметом уваги фахівців соціальних, філософських і гуманітарних дисциплін. Досить багато уваги у гуманітарних та філософських дослідженнях приділяється аналізу національної ідентичності, але часто вона характеризується як політичний феномен [3]. Навіть коли культурні фактори розвитку національної ідентичності враховуються, то йдеться або про загальну її специфіку, або специфіку розвитку, наприклад, у Галичині [1], інші ж культурні регіони України не заслужено залишаються поза дослідницькою увагою.
Мета даної роботи – окреслити наявні моделі та парадигми розвитку національно-культурних ідентичностей в сучасному світі та в Україні, виявити різноманітність проявів національної ідентифікації у модерній і постмодерній культурі, що ілюструються на прикладі слобожанських ідентичностей.
З нашої точки зору можна говорити про три такі моделі розвитку українських культурних ідентичностей, що представлені на Слобожанщині:
- пострадянська (консервативна, інерційна) модель ідентичностей: вона тісно пов’язана з радянською, це трансформована модерна ідентичність, орієнтована на нові реалії;
- українська синтезована (консервативна) модель: для неї характерно те, що традиційницький елемент поєднується з модерною ідентичністю;
- українська проєвропейська (ліберально-постмодерна) ідентичність: трансформована модерна ідентичність, поєднана з постмодерними елементами.
Як маргінальні можна розглядати прорадянські, проросійські, пропольські, проугорські, протатарські ідентичності, маргінальність їх полягає у тому, що вони не викристалізувались у певну світоглядну парадигму, є менш поширеними, а також мало закріплені у колективному несвідомому, тобто загальних ментальних установках, думках, ментальних стереотипах, автостереотипах тощо. В той же час, незважаючи на свою маргінальність, є тенденції розвитку цих ідентичностей, хоча вони часто залишаються на рівні етнічних захоплень, а не намагаються вибудувати політичну ідентичність, що співпрацює та конкурує з ідентичністю української політичної нації. Ці етнічні спрямованості іноді фрагментарно використовуються в політичних інтересах.
Виділені нами три види українських культурних ідентичностей визнають примат української політичної нації, хоча по-різному розуміють шлях її розвитку. Отже, ми можемо говорити про них саме як про українські ідентичності [6].
Українська пострадянська ідентичність заснована на модерних цінностях і парадигмальним означальником для виступає Просвітництво та просвітницький проект.
Українська синтезована ідентичність орієнтується на модерну сталість, модернізацією традиційницького суспільства в дусі оновлення старого змісту українськості (яка може розумітися по-різному – козацтва, Київської Русі, збереження традиції тощо) у нових формах національної держави. Означальником для неї виступає національна держава як втілення просвітницьких універсалів (демократія, правова держава, парламентаризм, розвиток нації і подібне).
Українська проєвропейська ідентичність поєднує сформовану модерну ідентичність з постмодерним дистанціюванням від неї. Просвітницькі універсалії важливі для другого типу ідентичності, розуміються як звичайні і вже наявні, тому з’являється постмодерне дистанціювання від них. Це може виявлятись у різних формах – від відродження модерної космополітичності до “туристичного” сприйняття культури та нації як туристичного індивідуалістичного заходу, що має надати інформацію та задоволення.
Парадигмальним для розуміння першого і другого типу культурних ідентичностей є Просвітництво та Відродження, для другого та третього типу – українське бароко, для третього типу – це необароко сучасного світу, для другого типу це є оновлення бароко в сучасному вигляді української держави та нації.
Тобто, парадигми розвитку українських культурних ідентичностей підлягають більш високим рівням організації – парадигмальним та надпарадигмальним одиницям: для пострадянської та синтезованої моделі ідентичності визначальними є парадигми Просвітництва і модерну, для проєвропейської ідентичності визначальною є барокова парадигма.
В цьому контексті розглянемо потенціал просвітницької та барокової парадигм як визначаючих загальні домінанти розвитку культурних ідентичностей, можливості трансформації цих трьох типів ідентичності як суперечливих та конгломератних в межах альтернатив цих парадигм.
Парадигма Просвітництва має начало у цінностіях доби Відродження, центральним поняттям для Просвітнцтва, як і для Відродження, стає поняття досконалої людини, уявлення про сакральне замінюється ідеєю виховання та максимально творчого розкриття окремого індивіда.
Парадигма бароко звертає увагу на різні типи динаміки, в першу чергу соціальну динаміку (що в той же час має і певне релігійне забарвлення). Центральним поняттям бароко стає досконала комунікація (в ідеалі – діалог з Богом, в спрощеному розумінні – діалог з іншою людиною). Людина постає як пошукач відповідей на певні потреби та запити. Пошук досконалої мови, на нашу думку, є центральним у розвитку барокового дискурсу. Бароко стикається з недосконалістю світу, з його минущістю, розпадом на різні соціальні групи, народи, нації, сукупності інтересів, узгодження між якими потрібно знайти – недосконалі люди спілкуються з іншими недосконалими людьми, отже головне вироблення правил їх правильної комунікації, що повинно скріпити фундамент фрагментизованого світу.
Розглянемо два головних, на нашу думку, фактори трансформації сучасної слобожанської культурної ідентичності – “радянськість”, її долання у “європейськості”, та українську національну ідентичність (“українськість”).
Коли позбутись емоційних позитивних чи негативних характеристик останніх, то ми можемо говорити про них як про складові модерного проекту суспільства, а отже про їх певний евристичний потенціал і культурне майбутне, тією мірою, наскільки модерн є “незавершеним проектом” (Ю. Хабермас) [4], [5].
“Радянськість” була пов’язана з побудовою нової нечуваної людини (своєрідне ніцшеанство з “переоцінкою усіх цінностей”) – революційні зміни 1917 року породжують процеси “зустрічного становлення гуманістичного ідеалу та соціалістичної ідеології” [2, С. 30], тобто головним завданням стає створення нової людини, відновлення справедливості, надання свободи творчості [2, С. 35].
Безсумніву, можна говорити про тоталітарний характер радянських культурних практик та радянських культурних ідентичностей, але певна стабільність радянської культурної системи й більшість її досягнень зобов’язані ідеології долання відчуження людини, а отже певною мірою наслідувіанням ідеології доби Відродження та концепції доконалої людини-титана. Можна погодитись з позицією дослідника Л. Булавки стосовно феномена радянської культури – долання відчуження є “субстанцією радянської культури. Це вид діяльності зі зняття тієї чи іншої форми відчуження (роз-відчужування) фіксується не просто у вигляді речі, а в такому феномені, котрий, з одного боку, є тією самою річчю, а з іншого – несе у собі розгорнуту логіку її створення” [2, С. 149].
Таким чином формуються такі риси “радянськості” в культурних ідентичностях як універсалізм (світ як ціле), своєрідна діалогічність, співтворчість [2, С. 176 – 180], але іншою рисою стає намагання усі протиріччя між людською суб’єктивністю та об’єктивністю вирішити на основі об’єктивної парадигми, що власне нівелювало індивіда та культуру в цілому, а також це виникнення протиріччя між обов’язком, прагненням та наявним, існуючим, що не могло знайти вирішення в межах самої радянської культури.
Пострадянська перехідна доба в Україні, на наше переконання, схожа з постренесансною світоглядною кризою та добою бароко, коли утверджуються національні культури, мови та національні ідентичності, тому, на нашу думку, можна говорити про наш час як добу необароко в Україні.
Проаналізуємо таку складову сучасних культурних ідентичностей на Слобожанщині як “європейськість”, орієнтація на європейські цінності.
Дискурс Східної Європи зароджується у часи бароко і Просвітництва як подвійний дискурс – тієї Європи, що перебуває на межі близькості та чужості, та іншої, відмінної Європи. Східна Європа сама по собі була постійним порубіжжям, пограниччям, місцем біля Європи, ігнорувати її зовсім було не можливо, тому вона стає дослідницьким полем для випробування різноманітних європейських наративів, вона стає спадкоємцем європейських наративів, але залишається постійно частково виключеною з загальноєвропейського процесу, це не відмова в єропейськості, а постійне перебування на межі між цілісною Європою та Європою провінційною, непоміченою. Цим колоніальний та постколоніальний східноєвропейський дискурс відрізняється від дискурсу орієнталізму Едварда Саїда.
Європа завжди розуміла, що для свого ствердження їй необхідна Східна Європа і Україна, але де проходить кордон необхідності та зайвості, кордон Європи та не-Європи вирішувалось в залежності від нагальних політичних потреб. Національна ідентичність є певною інтелектуальною конструкцією і спільноєвропейську ідентичність можна назвати одним з проектів бароко і Просвітництва, модерн завершив та випробував всі ці ідеї – ідеї розвитку і випереджуючого розвитку, цивілізованості та варварства, монокультурності та полікультурності, гомогенності та гетерогенності, демократичності та тоталітарності, відкритого та закритого суспільства, ідентичності примордіальної та конструктивістської.
Бароко і Просвітництво точно не визначає часові та просторові кордони Східної Європи, а модерн свідомо їх змінює в бік зменшення європейськості та її захисту, як було у часи “холодної війни”, де Україна виступає “Сходом” Східної Європи, а Слобожанщина в свою чергу крайнім Сходом Східної Європи.
Коли “радянськість” засновується на концепті досконалої людини, то “європейськість” засновується на концепті досконалої комунікації, врешті-решт на моделі досконалої мови, що стане об’єднавчим фактором багатьох культур [7]. На нашу думку, наскільки пострадянські суспільства приймуть цю європейську ідею пошуку досконалої комунікації, настільки ефективно відбудеться долання “радянськості” та інтеграція у справжню духовну Європу. Національна ідентичність у такому контексті – це тільки один з способів говорити своєю власною мовою з Європою.
Оскільки для розуміння особливостей ідентичностей важливі ті теоретичні обрії, в межах яких вони можуть функціонувати, а парадигмальним для розуміння першого і другого типу українських культурних ідентичностей є Просвітництво та Відродження, для другого та третього типу – українське бароко, для третього типу – це необароко, то розглянемо визначаючі характеристики Просвітництва та бароко, останнє розуміється як альтернатива Просвітнитцву та модерну, а отже як домодерне історичне українське бароко та постмодерн.
Коли для просвітницького проекту характерно уявлення про людину-титана, що зароджується ще в добу Відродження, а реалізується у різних культурах розвиненого модерну, зокрема у радянській культурі, тому таке уявлення є неодмінною складовою “радянськості”, то бароко розглядає людину як актора на мінливому театрі долі, де належне виконання своєї ролі створює новий світ та позбавляє ілюзію трансцендентності. Неважливо, наскільки ілюзорним був світ до появи діяча-актора, важливо те, що своїми діями, своїм спілкуванням з зовнішнім світом він стверджує нову справжню реальність комунікації, яка не є трансцендентною та ілюзорною.
Бароко засновується на партикулярності, дислокальності відносно сутності та локальності стосовно конкретних феноменів. Просвітництво проголошує своїм гаслом універсальність світу, а отже і людини, та засновано на тотальності охоплення сущого.
З таких розумінь Всесвіту та людини виникають соціальні концепції Просвітництва та бароко. У своєму розумінні світу модерн як результат Просвітництва виходить з холістичного та континуального розуміння Всесвіту, барокове розуміння побудовано на дистанціюванні, дискретності, зоровому сприйнятті, конструкція Просвітництва засновується на симетрії, конструювання бароко на принципах асиметрії.
Просвітництво пропонує виховання людини та принципи педагогіки стосовно неї, бароко враховує пластичність самої людини, тому пропонує постійну зміну соціальних ролей та самовиховання. Просвітництво зазначає, що індивід є одним з соціальних атомів, це індивід як атом серед атомів, бароко говорить про соціальні дистанції, що не тільки роз’єднують, але і поєднують, а також засновано на розумінні людини як індивідуаліста (в постмодерному необароко часто як індивідуаліста-гедоніста, що дбає насамперед про свою насолоду).
Бароко та Просвітництво є доповнювальними одна одну парадигами, що надають альтернативні шляхи розвитку сучасних ідентичнотей.
Що пропонується бароко і як це впливає на культурні ідентичності – людина розуміється як одночасно індивідуальність та представник нації, національні форми розвиваються у бароко для підкреслення індивідуації та індивідуалізації. Національні форми також просякнути релігійним змістом, тому в ідентичності велика увага приділяється вірі, віровизначальним чинникам, це може реалізовуватись у зростанні ролі церкви або, навпаки, у зростанні особистого переживання релігійних істин. Парадигма бароко визнає національні межі, тому в сучасній культурі вона може ототожнюватись з розвитком національних культур та глокалізацією. Культурні ідентичності в парадигмі бароко виглядають як множинні культурні ідентичності, в той же час ця множинність підкоряється насамперед смисложиттєвим спільним мотивам – питанням про призначення людини, про Бога, про відповідальність людини перед вищими началами та вищими істинами, тому зовнішня строкатість барокових ідентичностей насправді центрована навколо одного стрижня – місії людини пройти ряд спокус світу (мандрівна, туристична місія) зберігши внутрішню сутність, духовне начало: переконатись в ілюзорності всіх спокус світу, знайти за ілюзіями реальність та вищу реальність.
Просвітницький проект пропонує тотальність усього буття, де соціальне та індивідуальне є лише частиною цієї тотальності. Культурна ідентичність Просвітництвом розглядається як універсальна та здатна еволюціонувати, тобто змінювати частину своїх параметрів в залежності від багатьох факторів при незмінній основі. Такою незмінною основою в просвітницькій парадигмі виступають гуманістичні цінності, що можуть бути раціоналізовані, стандартизовані та поширені різними шляхами – вихованням, досвідом, державою, пропагандою, театром, публічною дискусією і так далі
Висновки. Нами виділені та проаналізовані три моделі українських слобожанських ідентичностей: пострадянська (консервативна, інерційна) модель ідентичностей, українська синтезована модель та українська проєвропейська модель. Важливм результатом нашого дослідження є те, що моделі ідентичності вписуються в дві основні парадигмальні одиниці – Просвітництво та бароко, аналізуючи які можна зрозумити сутність та альтернативи розвитку українських національно-культурних ідентичностей.
Література
1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Монографія / С. Андрусів. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, Тернопіль: Джура, 2000. – 340 с.
2. Булавка Л. А. Феномен советской культуры / Л. А. Булавка. – М.: Культурная революция, 2008. – 288 с.
3. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні / Л. Нагорна. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 272 с.
4. Хабермас Ю. Модерн – незавершеный проект / Ю. Хабермас // Вопросы философии. – 1992. – №4. – С. 40–51.
5. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне: пер. с нем. / Ю. Хабермас. – М.: Весь Мир, 2003. – 411 с.
6. Титар О. В Культура Слобожанщини: проблеми національно-культурної ідентичності. Монографія / О. В. Титар. – Х.: Райдер, 2006. – 240 с.
7. Эко У. Поиски совершенного языка в европейской культуре: пер. с итал. и примечания А. Миролюбовой. / У Эко / Серия «Становление Европы». – СПб.: Александрия, 2007. – 423 с.
© Титар О.В., 2009