УДК 165.241+111.32

 

Нечипоренко Анастасія

 

(Львівський національний університет імені Івана Франка)

 

ТІЛЕСНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ В ДИСКУРСІ МОДИ:

ВІД ДЕНДИЗМУ ДО МЕТРОСЕКСУАЛЬНОСТІ

 

Стаття присвячена концептуалізації поняття «тілесної ідентифікації» людини, яке автор розглядає в контексті дендизму та метросексуальності як елементів дискурсу моди. Компаративний огляд запропоновано в семіотичному аспекті проблематики тілесності та в трьох її антропологічних вимірах: віку, сексуальності та віртуальності.

Ключові слова:  мода, тілесність, ідентифікація, дендизм, метросексуальність.

 

Нечипоренко Анастасия. ТЕЛЕСНАЯ ИДЕНТИФИКАЦИЯ В ДИСКУРСЕ МОДЫ: ОТ ДЕНДИЗМА К МЕТРОСЕКСУАЛЬНОСТИ

Статья посвящена концептуализации понятия «телесной идентификации» человека, которое автор рассматривает в контексте дендизма и метросексуальности как елементов дискурса моды. Компаративный анализ осуществляется в семиотическом аспекте проблемы телесности и в трех ее антропологических измерениях: возраста, сексуальности и виртуальности.

Ключевые слова: мода, телесность, идентификация, дендизм, метросексуальность.

 

Nechiporenko Anastasiya. THE BODY IDENTIFICATION IN THE DISCOURCE OF FASHION: FROM DANDYISM TO METROSEXUALITY

The article is devoted to conceptualization of the term "body identification".The author examines it as element of the discourse of fashion in the context of dandyism and metrosexuality. Comparative survey is suggested in semiotic aspect of the problem of body in its three anthropological dimensions: age, sexuality and virtuality.

Key words: fashion, body, identification, dandyism, metrosexuality.

 

Сфера тілесної ідентифікації пов’язана з різними аспектами життєдіяльності людини і як біологічної істоти, і як соціально обумовленого суб’єкта процесу культурного розвитку. На сьогоднішній день Західна культура репрезентує широкий спектр ідентичностей, конструювання  яких дуже часто детермінується модою.

Дана робота є спробою семіотичного аналізу процесів ідентифікації на прикладі феномена метросексуальності.  В полі  наших наукових зацікавлень опиняються тілесні практики (техніки) людини, які розглядаються в перспективі моди. У якості робочої гіпотези висувається ідея моди як семіотичної умови формування лабільної мультиідентичності при збереженні (та трансформації) самототожності людини. Метою статті є виявлення  евристичного потенціалу використання семіотичного осмислення моди відповідно до процесів ідентифікації.

В даній статті мода розглядається як спосіб організації культурного буття у відкритих інформаційних суспільствах. Вважається, що «про моду як феномен сучасної культури дуже важко говорити як про знакову систему», тому що вона «говорить всіма мовами одночасно» [16, 1351]. Але це мовлення «всіма мовами одночасно» і є характерним принципом сучасного культуротворення, в контексті якого мода функціонує на двох рівнях: у вузькому сенсі - як спосіб матеріального та смислового «оформлення» тіла людини та регуляції його поведінки в межах певної комунікативної спільноти, у широкому розумінні – як специфічний модус існування об’єктів та інваріантних денотативних значень «модності» в культурі. Йдеться про принципово різні стратегії сигніфікації: у першому випадку – про набування ситуативних  смислів, у другому – про стабільні цінності моди: сучасність, універсальність, демонстративність, гра.

Зростання уваги до ідентичності в контексті моди стимульовано проблематикою «масового суспільства» та молодіжними субкультурними бунтами 1960-х років, а також у зв’язку з виокремленням у 1980-х трьох тематичних напрямків практичних досліджень - раси, класу та гендеру – відтоді дискусії у соціальних та гуманітарних науках розгорнулися у повну силу (Н.Гапон). Ми визначаємо ідентичність як дискурс власної легітимації у просторі певного соціокультурного поля (наприклад, моди), або цілого символічного універсума культури. Спочатку мода виступала способом ідентифікації особи відповідно до соціальної стратифікації суспільства, була засобом соціальної та гендерної диференціації (Г.Зіммель, Г.Спенсер, Б.Барбер, Л.Лобела, Р. Інглхарт Р. Кьоніг, О.Б.Гофман).

В контексті постмодерних процесів декласації в соціумі, полістилізації в культурі,  розгерметизації дискурсу моди відбувається трансформація «сильної» ідентичності у «слабку» (Р.Брубейкер, Ф.Купер), яка характеризується мінливістю та недовговічністю, фрагментованістю  та нестабільністю, сконструйованістю та численністю варіантів. Така ідентичність припускає певну тотожність собі у часі. Це надає ідентичностям процесуального (темпорального) характеру, що у свою чергу виводить нас на проблематику тілесної самототожності в мінливих умовах моди. Самоідентифікація відбувається за посередництва позначення (сигніфікації): таке засвоєння стає елементом процесу самореалізації (О.Гомілко). «Лише через іменування людина здатна зберегти об’єкти у деякій постійності…  слово, яке найменує – ось запорука ідентичності» (7, 243 ).

Отже, самототожність  –  це, передусім, антропологічний «маркер» людини, що за словами Ольги Гомілко,  є «основою здатності особи розгортати своє буття із себе самої, а не підпорядковуючись зовнішнім впливам та потягам» [7,112]. Це те, що тримає окремі елементи «слабкої ідентичності» в купі, відповідно, сам спосіб поєднання та комбінування стає унікальним мікросвітом. Метафізичне тлумачення тілесності як головної умови та можливості самоздійснення особи ґрунтується на максимі:  «людина своєю діяльністю (практиками) не тільки змінює об’єкти навколишнього середовища, але й творить саму себе», що в термінах семіотичної теорії наближається до ідеї «символічного конструктивізму» П.Бурдьє, а також долучається до психоаналітичної позиції Ж.Лакана про конституюючу силу Погляду. В межах названих концепцій ми спробуємо осмислити новий феномен культури сучасного мегаполісу – метросексуальність. Для окреслення меж дефініції назвемо характерні риси даного явища міського соціопростору:

1.                              використання чоловіками жіночих практик по догляду за своїм тілом,

2.                              prosumer – професійний покупець у форматі міської культури,

3.                              слідування моді, акцент на сексуальність,

4.                              нарцистичне задоволення від захоплення іншими його зовнішнім виглядом,

5.                              гедонізм.

 З першого погляду може скластися враження, що перераховані якості взято із арсеналу усталених (стереотипних) уявлень про жіночність, які суперечать традиційній маскулінності. Тому часто у дослідженнях метросексуальності знаходимо апеляцію до фемінізації або гомосексуальної орієнтації цієї категорії чоловіків. Подібні твердження не дуже коректні, тому що в цьому випадку відбувається термінологічна плутанина. Метросексуали, використовуючи певні практики, які вважаються жіночими, не мають сумнівів щодо власної гендерної ідентичності – чоловічої сутності, гетеросексуальної оріентації та соціальної ролі.

Термін „метросексуальність” вперше з’явився на сторінках „The Independent” ("Here come the mirror men")  у 1994 році, де британський журналіст Марк Сімпсон застосував його для дефініції певної специфічної категорії чоловіків-естетів, які мешкають у великих містах, ретельно відслідковують  нові тенденції моди, відповідно до яких конструюють власну тілесність, виділяють на це час і кошти [17]. Масове поширення цього феномену  відбулось після його медійної артикуляції в контексті серіалу  „Секс у великому місті”, коли  головна героїня Кері Бредшоу зафіксувала появу у Манхеттені нової „породи” чоловіків-натуралів, які тяжіють до моди, екзотичної кухні та антикваріату.

Традиційним є переконання, що сфера догляду за тілом це незмінний атрибут фемінності. Але ж історична мозаїка культурної спадщини дає багато протилежних прикладів, коли античні чоловіки культивували привабливе атлетичне тіло, „макароні” і не тільки вони у ХVIII ст. активно  використовували косметичні засоби, а самототожність денді сконструйована на основі названих тілесних практик та нестримного  прагнення до моди. Приклад ХХ ст. – це так звані „бо-бо” («bourgeois-bohemien») – спроба поєднання „яппі” та „хіппі”. Цей термін з книги Девіда Брукса „Бобо в раю” (2000) маркував чоловіків, які ведуть богемне життя, захоплюються східною філософією та проблемами екології, сучасним мистецтвом та новітніми технологіями, бо-бо дискредитують метросексуалів за параметрами «бездуховного існування». Стосовно „яппі” зауважимо, що ці „молоді міські професіонали” акцентували увагу на статусі, якого досягали  у спосіб придбання дорогих авто і фірмового одягу, бездоганного вигляду у колі привабливих жінок. Отже, метросексуальність – це закономірне явище глобалізаційних та урбаністичних процесів,  результат гендерних модифікацій, що стали можливими завдяки феміністичним рухам. У пошуках історичного прототипу метросексуала ми апелюємо до феномену «денді». Класичний словник Larousse подає наступну дефініцію денді: ”Элегантный щеголь, главное занятие которого блистать своими туалетами”, словник Ф.Г.Толля визначає його як „чоловіка, який постійно одягається по моді, походить з порядної сім’ї, має достатній прибуток та відрізняється відмінним смаком» [3,17].

 Концепція дендизму структурується в соціокультурному контексті Англії епохи ХІХ століття. Звертаючись до культурологічного надбання  книги „Денді: Мода, література, стиль життя” відомої російської дослідниці О.Вайнштейн, ми  можемо проаналізувати два семіотичних механізми, що кодують тілесність денді:  візуальний та поведінковий.

Запропонований розподіл семіотичного кодування тілесності денді на візуальний та поведінковий коди реалізується, в першому випадку, на основі взаємодіалога з Іншим на межі приватного та публічного, в другому – на  основі структуруючої дії характерних практик.

Дійсність людського світу, і передусім її речове середовище, створюване людиною, розбудовується навколо людського тіла – його вигляду, потреб, вад, можливостей, потягів. Саме тому важливою антропологічною подією у житті кожної людини стає «входження у своє тіло», створення його цілісності, що відбувається на «стадії дзеркала».  Цей процес лишається відкритим та незавершеним: він поступово розгортається в умовах соціокультурного простору та й розширюється в бік штучного продовження людської тілесності (одяг, взуття, косметика, житло). «Соціально одягнуте» тіло завжди конституюється завдяки об’єктивуючому та оцінюючому Погляду, який впливає на самосприйняття людини та самопрезентацію у публічному просторі. Саме денді зробили перші кроки до розмивання чітких меж між публічним та приватним.

Візуальний образ денді конструюється на протиставленні решті чоловіків, але не через порівняння грубої сили, „розмірів” або агресії, навпаки, -  через доскональний смак, успіх у жінок та романтичний бунт. І. Кон у роботі „Чоловіче тіло як еротичний об’єкт”, розгортаючи дискусії навколо проблеми гендерного тіла, говорить про    активність чоловічого погляду та пасивність жіночого [9]. Ця традиційна патріархальна схема трансформується  у ситуації тілесного канону денді та відкриває рівні можливості як погляду, так і публічного показу. Денді завжди на авансцені богемного життя, демонструє себе та придивляється до інших (згадаймо обов’язкові аксесуари – лорнет, бінокль).  Він отримує задоволення від захоплених поглядів як жінок, так і чоловіків, тому що це надає йому вагомі переваги у конструюванні власної ідентичності. Дистанційна (певною мірою маргінальна) позиція денді створює „ефект особистого контуру”, який зберігає певну герметизацію у контексті різноманітних соціальних маніпуляцій.  На думку О. Вайнштейн, це якості лідера моди, маргінала, який може опинитися в центрі, але ніколи не буде загубленим у масі [4].

Отже, крізь призму поведінкового кодування тілесності  дендизм – зручна маска, яка дозволяє приховати складно організовану програму поведінки, що втілюється у життя з елементів епатажу та стриманності, балансування на межі дозволенного та самоіронії, жартівливості та серйозності. Ця штучна, на перший погляд, театралізація з часом перетворюється на стиль життя. Шарль Бодлер у серії есе під загальною назвою „Художник сучасного життя”(1863) теоретизує з приводу позицій французьких денді: на сторінках книги перед нами вимальовується постать естета, який задає правила смаку та бореться з вульгарністю, він створює своє власне життя, підкорюючи його креативному імперативу оригінальності [2, 304]. Поведінковий код денді апелює до мітологічного персонажу – трікстера – порушника порядку та суспільних умовностей. Імпровізуючи, денді створює власну знакову систему, яка суперечить унормованим стратегіям поведінки, але лишається у форматі аристократизму. Важливо, що образ трікстера є комічним двійником культурного героя та має властивості медіатора. Ця позиція потребує наявності хоча б мінімальної діференціації ролей у соціопросторі – наприклад, за бінарним принципом „актори-глядачі”, „свої-чужі”, „старші-молодші”. Тоді складається контекстуальне поле для перфоменса.

Як бачимо, сучасний феномен метросексуальності увібрав у себе окремі практики та ідеї як дендізму, так і інших конструктів маскулінності минулих епох. Але ж він набуває власної своєрідності у постмодерністському контексті плюралізації та легалізації різноманітних стилів життя. Це надає матеріал для артикуляції відмінностей метросексуалів від історичних прототипів.

По-перше, суспільство споживання вводить людям ін’єкцію конформізму, і метросексуал некритично наслідує смаки маси через телебачення, чоловічі журнали та поради рекламних роликів. Він не є індивідуалістом, як колись денді, бунтуючим проти маси власними поглядами на стиль і смак. О.Вайнштейн проводить  розрізнення між денді та метросексуалом по лінії ставлення до моди: перший, на її думку, – це лідер та арбітр моди, її критерій та взірець, а другий – це  проміжний компонент масової культури, позначений сьогодні «чорною міткою» гламуру. Класичний приклад метросексуала – Д.Бекхем – сильний, впевнений, успішний, заможній, але при цьому він навіть на футбольному полі має манікюр та гарну зачіску, завжди стильний та охайний. Він розрізняє дизайнерській почерк, багато уваги приділяє зовнішності, використовує парфуми та косметику.

 По-друге,  у класичній схемі чоловічих образів, де центральну позицію займає «гегемонна маскулінність» (традиційна), а навколо неї на різних відстанях розташовані альтернативні варіанти, метросексуальність у чистому вигляді, безумовно, має власну „пригнічену” позицію, хоча вона дає певний відблиск на інші образи (культура геїв, наприклад), у тому числі і на гегемонний. Дендизм як явище більш широкого обсягу, як загальна культурна тенденція у чоловічому світі, не оцінювалось в термінах гендерного порядку як репресивне або репресоване, тому що було легітимізоване культурою як норма. Саме психоаналітична і феміністична критика проблематизували «чоловіче питання» на рівні протиставлення жіночому, що в результаті привело до їх зближення, взаємодії: практики денді використовувались жінками задля демонстрації свого вивільнення та емансипації (Ж.Санд, М.Дітріх). Згідно з конструктивістським підходом до  питань гендеру і статі, сьогодні на прикладі метросексуальності виникає багато дискусій з приводу  „зникнення справжніх чоловіків”, „ментропії”. Симптоматичним, на нашу думку, вже  є той факт, як змінилося ґендерне забарвлення самих термінів.

Третю лінію розрізнення між дендизмом та метросексуальністю можна провести на рівні «габітусу» (за П.Бурдьє), тобто на рівні  «структуруючої структури» у певному полі соціокультурного простору. У випадку дендизму породжуючим механізмом стає стабільний «кодекс» поведінки та самопрезентації у просторі культури, через які транслюються ідеї довершеного естетизму, елегантності, смаку. Принципом  породження метросексуальності  є мода, нестабільна, мінлива та невловима. Тому у наукових колах існує думка про штучність та віртуальність цього явища, за яким ховаються лише маркетологічні стратегії ринку для просування чоловічих товарів. Відповідно, для денді мода стає результатом, а для метросексуала – умовою тілесної ідентифікації особи. На нашу думку, це питання потребує додаткового пояснення.

Особливої уваги заслуговує той факт, що тілесність людини не можна прирівнювати до її фізичного тіла. Це поняття активно інтерпретується сучасними дослідниками та визначається як „якість, сила та знак тілесних реакцій людини, які формуються з моменту зачаття у продовж цілого життя” [18, 170-171]. Тілесність існує у межах культурних диспозицій генотипу, статевої приналежності, гендерної ідентичності та психологічних особливостей індивіда, і, що найважливіше, культурної специфіки. Зміни та трансформації тілесності не тотожні процесам розвитку та дорослішання або старіння організму, хоча і відбуваються під їх впливом. Тілесність, детермінована внутрішніми (потреби) та зовнішніми (тут: мода) факторами, відображає систему самоосмислення людини та проявляється в характерних позах, рухах, „звучанні” та оформленні тіла. Таким чином, формування само-простору-часу (тобто своєї тілесності) відбувається в соціокультурному просторі-часі, яке, у свою чергу, виникає у результаті  практик певного суспільства. Суть рефлексивних зусиль зводиться до встановлення й підтримання самототожності особи у мінливих обставинах буття. Г.М.Куц осмислює буття сучасної людини як таке, яке відкриває можливості «бути іншим, лишаючись при цьому собою» [10, 121].

Розглянемо особливості самототожності людини в умовах моди на прикладах денді та метросексуала в трьох антропологічних вимірах: вік, сексуальність та віртуальність.

По-перше, однією з ключових антропологічних складових процесу самовизначення є вікова констатація, що локалізує людину у конкретному культурному середовищі й суспільному бутті. Дендизм на рівні індивіда не обмежується певними віковими параметрами, зберігаючи у собі історичну динаміку самовіднесення до свого повсякденного тіла,  на відміну від моди, яка завжди постійно відсилає до молодого тіла. Тілесні техніки денді культивують фізично здорове тіло відповідно до віку, техніки моди спрямовані на досягнення максимально можливого розширення меж значення «молодості» як на рівні практик символічного маркування тіла, так і у спосіб хірургічного втручання. Якщо дендизм виражає тілесну достовірність досвіду самопереживання, то мода вимагає достовірності самого способу набування досвіду. На рівні механізмів культуротворення  Ю. Легенький вбачає її в ювенальній стратегії моди, яку розуміє у бахтінських термінах «гротескного тіла», тобто в поєднанні непоєднуваного, в постійній грі на межі минулого та майбутнього як можливого [13]. В дендизмі «гра» - це сама практика, а в моді – принцип практики.

По-друге,  тілесна самототожність індивіда становить важливий антропологічний код його сексуальності. Причому мається на увазі не абстрактна тілесність, а конкретний «режим включення» тіла у певні контексти людського існування. Сфера Еросу в дендизмі маркована статевими та гендерними диференціаціями, що підкреслюється одягом та манерами. В дискурсі моди сексуальність об’єктивується, демонструється і нейтралізується на рівні «оголено-одягнутого» тіла. На думку Ж. Батая, вона стає умовою реверсивності всього у все [8, 87]. Бажане сексуальне тіло в дендизмі – це результат, в метросексуальності – це умова, створена масмедійним апаратом: флеш-імідж, який стимулює  процеси ідентифікації. Мода проголошується тотожною гіперсексуальності  (Ж.Бодріяр), це поеднання в сучасних дослідженнях називають новим терміном «гламур» (Ж.-М. К’юбільє), який, на нашу  думку, сьогодні випромінює ідеали андрогінності.  Сучасна Західна культура, як «чоловіча, але з жіночим лицем», робить «сексуальність» універсальною естетичною категорією[11, 5], якою масова свідомість  вимірює всі об’єкти культури.

По-третє, цифрові технології та нові медіа ввели у гуманітарний дискурс поняття віртуального, яке ми пропонуємо розуміти відповідно до семіотичного кодування культури, що є включеним у процес ідентифікації, відкритий та незавершений. Поступово антропоморфні риси поширюються на  роботів та на нові технічні засоби, що доповнюють людину в її побуті. Епоха дендизму віртуалізувала речі їх нефункціональним використанням, відвертою естетизацією та перфоматизацією. Дендизм – це зручна маска (другий рівень симуляції, за Бодріяром), що вуалює складно організовану програму поведінки, яка ґрунтується на епатажі та безперервному публічному балансуванні на межі дозволених суспільством норм та правил. Штучне культивування себе – це стратегія дендизму, яка позначала собою речі та акцентувала увагу на їх специфічно-операційному використанні в диспозиції культурних норм та цінностей епохи. Віртуальне тіло метросексуала набуває просторової цілісності  у поєднанні технік демонстративного споживання розтиражованих та легко впізнаваних значень культурного виробництва за принципом гламуризації. Відповідно, якщо дендистські практики були способом створення певного тілесного образу, самототожність якого вирішувалась в термінах референції до безпосередньо позначених об’єктів, то метросексуальність – це ефект моди, який виступає основою для конструювання тілесної ідентифікації. Метафорично це можна описати словами М.Маклюена стосовно міркувань на тему віртуалізації культури: «в пошуках відповіді на питання, що первинне - курка чи яйце - несподівано спадає на думку, що курка – це план яйця по розмноженню яєць» [8, 78]. Перефразувати цей вислів можна так: культура – віртуальний це план (алгоритм, який породжує різні ефекти у різних контекстах) самототожності (свідомості) по розмноженню ідентичностей (дійсностей).

Таким чином, на підґрунті  компаративного огляду двох способів тілесної ідентифікації індивіда в контексті моди ми артикулювали їхні подібності та відмінності,  прослідкували спадковість механізмів культуротворення.  Семіотична операційна парадигма та сучасні дослідження самототожності дозволили виявити суттєві стратегічні відмінності:

·                                            дендизм – це стратегія осмислення та позначення навколишнього соціокультурного середовища, спосіб конструювання альтернативної дійсності з притаманними їй кодами та цінностями, це автентична практика, гра в об’єктивацію,  засобами якої є індивідуалізм, естетизм і трикстеризм, а результатами – культурна площина знаків, у якій тілесна ідентифікація відбувається за принципом порушення канону.

·                                            метросексуальність – це ефект самоосмислення моди як культурної стратегії сьогодення по відношенню до його спадщини, яку К’юбільє називає гламуризацією, це гра в суб’єктивацію, засобами якої є безмежний еклектизм, ретропоетизація та віртуалізація, а результатами – ситуація «вавилонської вежі», коли єдиним спільним кодом лишається сексуальність.

Індивід  ідентифікує себе як денді завдяки відокремленню себе від інших, протиставленню та особливому позиціонуванню, тим самим інтегруючись у коло собіподібних.  Метросексуальність – якість іншого порядку, вона не диференціює, не гомогенізує, це контекстуальна умова для різних аспектів тілесної ідентифікації, що утворюється такими перманентними категоріями як сексуальність, молодість і, відповідно, підкреслена віртуальність, і сама собою стає тим перманентним показником самоусвідомлення тілесності не як цілі, а як способу, ціллю якого стає самореалізація та самоздійснення особистості. 

Література

1.                  Барт Р. Система Моды. Статьи по семиотике культуры. – Пер.с фр., вступ.ст. и сост. С.Н.Зенина. – М.: Издательсьво им. Сабашниковых, 2004. –  512 с.

2.                  Бодлер Ш. Об искусстве. – М.: Искусство, 1986. – 476с

3.                  Вайнштейн О. Денди: мода, литература, стиль жизни. – М.: Новое литературное обозрение, 2005. –  640 с.

4.                  Вайнштейн О.Б. Дендизм в епоху массовой культуры / «Русский Журнал». –  [электронний ресурс]. –  режим доступа: http://www.russ.ru/pole/Dendizm-epohi-massovoj-kul-tury

5.                  Бурейчак Т. Моделі маскулінності у сучасній українській рекламі / Методологія, теорія і практика соціологічного дослідження сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Вид. центр  ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2005. – С.523-527

6.                  Гапон Н. Гендер в гуманітарному дискурсі: філософсько-психологічний аналіз. – Львів: Літопис, 2002. – 310 с.

7.                  Гомілко О. Є. Метафізика тілесності. Дослідження, роздуми, екскурси. / Ольга Євгенівна Гомілко – К.: Наук. думка, 2001. –  с.243 – (340 с.) – ISBN 966–00–0755–8.

8.                  Дьяков А.В. Стратегии «радикального мышления»/ Под ред. А.С.Колесникова – СПб.: Из-во С.-Петерб. Ун-та, 2008. – 357 с.

9.                  Кон И. Мужское тело как эротический объект // Гендерные исследования. –  Харьков, 1999, № 3.

10.              Куц Г.М. Мода: репертуар ідентичностей // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія:  Теорія культури і філософія науки. – Харків, 2004. – № 625-1. – 158 с. – С. 121–123.

11.              К’юбільє Ж-М. Порногламур / Жан Марі К’юбільє.- пер. з фр., К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. – с. 175

12.              Лакан Ж. «Я» в теории Фрейда и  в технике психоанализа. – М.: Гнозис, 1999. – с. 243 ).

13.              Легенький Ю.Г. Философия моды ХХ столетия. – К.: КНУКiМ, 2003. – 300 с.

14.              Миненков Г. Концепт идентичности: перспективы определения / Сайт интеллектуального сообщества Беларуси. – [электронный ресурс]. – режим доступа: http://www.belintellectuals.eu/publications/174/ 

15.              О муже(N)ственности: сборник статей / Сост. С. Ушакин. –  М.: Новое литературное обозрение, 2002. – 720 c.

16.              Осиновськая И.Мода // Энциклопедия по культурологи. В 2-х томах. Под  ред.С.Я.Левита. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), том 1, 2007. –  С.1351

17.              Симпсон  М. Знакомьтесь, метросексуал…/ Журнальный зал. - [электронный ресурс]. – режим доступа: http://magazines.russ.ru/km/2004/3/si19.html

18.              Философия человека: Сборник научных трудов / Науч. ред. П.С. Гуревич, Н.К. Поздняков. – Омск: Изд. ОмГУ,2004. –  654 с.

 

© Нечипоренко Анастасія, 2009