УДК.130.2.
ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
У статті розглядається проблема стану етнічної культури у сучасному суспільстві, для розуміння цього були розглянуті питання традиційної, масової та національної культур, їх взаємовплив, вказана роль вестернізації у процесі їх розвитку на сучасному етапі. Приділена увага також етапам традиційної культури, які вона проходила у процесі свого розвитку та відмінностям, існуючим між традиційною та етнічною культурами.
Ключові слова: Етнос, традиційна культура, етнічна культура, масова культура, постіндустріальне суспільство.
В статье изучается проблема состояния этнической культуры в современном обществе, для понимания этого были рассмотрены вопросы традиционной, массовой и национальной культур, их взаимовлияние, указана роль вестернизации в процессе их развития на современном этапе. Уделено так же внимание этапам традиционной культуры, которые она проходит в процессе своего развития и различиям, существующим между этнической и традиционной культурой.
Ключевые слова: Этнос, традиционная культура, этническая культура, массовая культура, постиндустриальное общество.
In clause the problem of a condition of ethnic culture in a modern society is studied, for understanding it the questions of traditional, mass and national cultures, them interaction were considered, the role westernization is specified during their development at the present stage. Is given as attention to stages of traditional culture, which it passes during the development and distinctions existing between ethnic and traditional culture.
Keywords: Ethnos, traditional culture, ethnic culture, mass culture, postindustry society.
Будь-яке культурне явище так чи інакше пов’язане з етносом, оскільки роз поширюється серед представників цього етносу, а саме у культурі етносу найбільш адекватно відображаються особливості його історії, образу життя, його відмінності від інших. Проте це твердження може бути умовним, оскільки «національні культури – це відкритті системи, та адаптація окремих явищ культури іноетнічного походження дуже часто настільки органічна, що їх вичленення з тої чи іншої національної культури може бути операцією лише умовною.
У розвитку культури кожного етносу можна визначити дві стадії: традиційну та сучасну, або перехідну, що відповідає двом типам поділу суспільства. Для моделі традиційної культури етносу було характерно те що вона була вплетена у синкретичний образ життя традиційного суспільства та не відокремлювалась в особливу сферу.
Відбувалося ототожнення культури та образу життя, культури та традицій суспільства. Головною особливістю традиційної культури етносу можна було вважати тісний зв’язок її з природно-географічною середою. Етнос гармонійно розвивався у своїй екологічній ніші. Ця гармонійність находила віддзеркалення у «верхніх прошарках» культури – в духовності, мистецтві, самосвідомості етносу [5, с. 17].
Традиційне суспільство (культура) являє собою економічно самостійну систему з замкнутим циклом відтворення, який спирається на певний вид діяльності (землеробство, охоту і т ін.). У якості суб’єктів соціальної дії у традиційній культурі виступає рід, плем’я, народність. Трансляція культури, у тому числі передача професійних навиків по спадковості, ще не порушена.
Традиційні професійні заняття передавалися з покоління в покоління, вони – необхідний елемент традиційної культури етносу і національної культури у цілому (яка містить, як відомо, взірці традиційної етнічної та загальнолюдської культури). Традиційні професіональні заняття були тісно пов’язанні з етнічними традиціями праці. Згідно з Гумільовим, етнічна традиція – це сума стереотипів поведінки , які передаються як умовний рефлекс. [2, с. 500]
У сучасній науці етнічна культура являє собою систему певних стереотипів, норм поведінки членів даного етносу.
Етнічна ідентичність має за основу спільність культур. У більш конкретних визначеннях різні дослідники пропонували різне розуміння цієї культурної бази.
У відповідності з адаптивно-діяльним підходом, культура – це засіб діяльності, система поза біологічно вироблених механізмів. Завдяки ним стимулюється, програмується та реалізується активність людей у суспільстві.[4, с. 78]
Таке розуміння культури визначає її висунення на роль одної з головних етностворюючих та етнозберігаючих компонентів. Саме це дає основу вважати, що етнічна спільнота – це насамперед, спільність, яка пов’язана певною спільною культурою у самому широкому розумінні цього слова [4, с. 56].
Таким чином, етнос можна розуміти як спільність, яка є носієм певної культури, але при цьому культура є функціонально обумовленою структурою, яка має у собі механізми самозбереження, які сприяють як адаптації своїх членів до зовнішнього – природного та культурно-політичного оточення, – так і пристосування зовнішньої реальності до нужд та потреб представників даного етносу.
Мова та мовне спілкування слід розглядати як основний засіб оволодівання суспільно-історичним досвідом людства: мова, зберігаючи та передаючи соціальний досвід людей, об’єднує покоління у часі та забезпечує безперервність та єдність історії людства.[1, с. 13] Безсумнівно, що закріплення культурних моделей, їх трансляції з покоління у покоління відбувається у процесі життєдіяльності та у першу чергу, мовного спілкування членів етносу.
Таким чином етнічність визначається етнічною свідомістю, яка сформувалася у результаті визначного впливу етнічної культури у взаємодії з етнічною мовою. Відповідно, слід зрозуміти, чи може ця етнічна культура бути схильна до асиміляції та які фактори можуть це викликати. Головним стимулюючим фактором виникнення та розвитку етнічної культури є необхідність адаптації людей до мінливих зовнішніх умов їх існування, а також до умов, які створюються зміненням елементів суспільного виробництва та соціального взаємовпливу, які обумовлюють необхідність змінення структурної організації усієї системи у цілому. При цьому етнос оволодіває деяким внутрішнім, не усвідомлюваним ні його членами, ні зовнішніми спостерігачами, культурним стержнем, у кожному випадку унікальним, який визначає узгодженість дій членів етносу та виявляє себе зовні через різні модифікації культурної традиції, які є виявленням деякого спільного змісту.
Саме цей стержень («центральна зона» культури), на думку С.В. Лур’є є основою етнічності [3, с. 191, 192]. Тобто не усі культурні виявлення цього народу, а їх внутрішню, інваріативну, несвідому частину слід розглядати як етностворюючу. Відповідно, змінення під впливом іншої культури якихось окремих культурних маніфестацій цього народу неможна сприймати як виявлення його культурної асиміляції до тих пір, поки не порушено стержень етнічної культури, його «центральна зона».
С.В. Лур’є пропонував розуміти під «центральною зоною культури» етносу його адаптивно-діяльні моделі, які сприяють постійній адаптації людини і усього етносу до навколишнього середовища. Формування цих моделей починається з перших кроків людини до освоєння світу. Структурування ж світу створює призму, через яку людина бачить світ і себе у ньому. У цьому і є найбільш значима функція етнічної культури – адаптивна. «Завдяки їй людина отримує такий образ навколишнього, у якому усі елементи світостворення структуровані і співвідношенні з самою людиною, так що кожна людська дія є компонентом загальної структури. Етнос адаптується до реального світу тим, що усьому у світі дає так би мовити свою назву, визначає його місце у світостворенні» [3, с. 221]. Так створюється базова компонента етнічної культури – етнічна картина світу, тобто певне зв’язне уявлення про буття, яке притаманне членам цього етносу. Картина світу етносу може і повинна з часом змінюватися, відповідно до мінливих об’єктивних умов життя народу. Але при зміні етнічної картини світу, незмінним є логічно пояснюванні умови життя народу, які прийнятті у етнічній картині світу за аксіому, блоки. На їх основі етнос будує нові і нові картини світу, які мають найбільш адаптивні властивості у цей період його існування [3, с. 223].
Ці стабільні блоки етнічної картини світу, традиції, культури – етнічні константи і є (центром культури).
Таким чином у визначенні поняття «етнос» головне значення надається спільності мови, менталітету, суспільної свідомості, культури, а у більшості випадків і території, економічних взаємозв’язків. Важливу роль відіграє спільність історичного походження.
Етнічна культура принципово відрізняється від традиційної культури. Їх часто та несправедливо ототожнюють. Це не дуже вірно, зокрема тому, що етнічна культура сьогодні містить в собі багато компонентів культури, у тому числі масові, сучасні.
Є найбільш вірним ототожнювати етнічну культуру з культурою постіндустріального суспільства, яка містить також набір різних компонентів.
Як вже говорилося вище, у культурі постіндустріального суспільства можуть бути відокремленні обидва з названих компонентів, причому питома вага культурних досягнень, які несуть традиційне, етнічне забарвлення, нижче, а сфера їх функціонування вужче, ніж питома вага сучасних, масових елементів.
Стійкість традиційної культури, повільність та поверховість процесу сприйняття загальносвітових стандартів виявляють залежність від ряду об’єктивних та суб’єктивних факторів.
Сьогодні багато культурологів та політиків, оцінюючи новий етап «вестернізації», вказують на те, що цей процес усе більше захоплює Україну, підкреслюючи при цьому трагічність наслідків механічного мімесісу по відношенню до Заходу.
Міркуючи про спадкоємні та усамітненні цивілізації у зв’язку з традиційним уявленням про західний прогрес та східний застій, Н.Я. Данилевський стверджував про еквівалентність цих світів, їх рівнозначність. Тим самим він заклав основи бінарного підходу до оцінки протиріч Захід – Схід (Схід – Азія).
Етнічна культура копіює елементи культури західної, а саме масову культуру, гедоністичний, чуттєвий початок. Історичний розвиток західно – європейських країн у ХХ ст. показав глибокі протиріччя сучасної західної культури. Західній цивілізації вдалося вирішити багато питань економічного і політичного життя суспільства. В той же час західна цивілізація показала і недієздатність адекватного рішення соціально-психологічних та духовних проблем, які особливо встали перед суспільством у ХХ ст. Е. Фром описує цей суперечливий процес розвитку західної культури так: «Ми створили чудові речі, проте не змогли зробити з себе істот, які б були гідні глибоких зусиль, які було затрачено на ці речі. У нашому житті немає братерства, щастя, задоволеності».[7, с. 144].
Українське суспільство, підпадає інтенсивному західному культурному впливу, і природно, що в нашому суспільстві спостерігались та спостерігаються риси західної духовної кризи. Проте духовна криза у нас, проявилася у розпоширенні масової культури. Духу індивідуалізму та раціоналізму скоріше побічний ефект західних культурних запозичень, ніж породження свого власного культурного середовища.
Пересаджуючись на новий ґрунт, елементи іншої культури змінюються самі, та змінюють оточуюче середовище. Тому ці проблеми, які виникли у результаті цього синтезу, є явно неадекватними проблемами, які викликанні у рідному суспільстві. Очевидно, що ці проблеми треба вирішувати на основі місцевих культурних традицій та засобів.
Тойнбі писав про те що «умовою існування цивілізації яка росте є дія та єдність трьох її складників – це політика, культура та економіка…. Як тільки цивілізація втрачає внутрішню силу культурного розвитку, вона неминуче починає вбирати елементи іноземної соціальної дійсності (структури), з якої вона має контакти» [6, с. 355, 356].
Говорячи прозахідний образ життя, О. Шпенглер писав: «Інтелектуальному напруженню відома лише одна специфічно притаманна світовій столиці форма відпочинку: розрядка, «розвага». Знову і знов в усіх світових цивілізаціях повторюється перехід від напруженої практичної уявної роботи до її протилежності – свідомо викликаному розслабленню, духовне напруження замінюється тілесною, спортивною напругою, тілесне – чуттєвою «насолодою» та духовним «збудженням» за допомогою гри та парі, чиста логіка повсякденної роботи замінюється музикою яка використовується. Кіно, експресіонізм, теософія, боксерські бої, негритянські танці, покер та біг – все це можна зустріти уже у Римі» [8, с. 106].
Таким чином, культуру сучасного західного суспільства слід розглядати як різновид культури чуттєвого типу, як масову культуру, яка усе більш вливається у культуру традиційних, етнічних суспільств. Гедоністична тенденція чуттєвої культури доводиться у масовій культурі до межі. Схоже розслаблюючий, іноді збуджуючий вплив на організм здійснює кінопродукція, телебачення, відео кліпи і т ін. Світова культура сьогодні – це переважно культура європейського типу, масова культура, культура чуттєвого типу.
Перелік посилань
1. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М.: Наука, 1989. – 243 с.
2. Гумилев Л.Н. и биосфера Земли. – Л ., 1989. – 495 с.
3. Лурье С.В. Историческая этнология. Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 448 с.
4. Маркарян Э.С. Узловые проблемы теории культурной традиции // Советская Этнография. – 1981. – №2. – С.78-96.
5. Сусоколов А.А. Структурне факторы самоорганизации этноса // Расы и народы: Ежегодник. – 1990. – № 20. – С.5-40.
6. Тойнби А.Дж. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 736 с.
7. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. – М., 1990. – 420с.
8. Шпенглер О. Закат Европы. Образ и действительность. Т.1. – Москва-Петроград: Изд-во Л.Д. Френкель, 1923. – 467с.
Рецензент: д. філос. н. Білик Я.М.