УДК 130.2

М.А. Козловець

НАЦІОНАЛЬНЕ МІФОТВОРЕННЯ В КОНТЕКСТІ НАЦІЄТВОРЕННЯ

Міфотворення властиве нації, що формується . М іф відіграє особливо важливу роль в кризовий період, тоді він виходить на перший план і привертає до себе увагу . В аспекті державотворення та становлення національної свідомості більша частина національних міфів – суто позитивні як такі, що працюють на свою справу. Національна міфологія – такий же невід’ємний елемент нації, як і національна ідея.

Ключові слова: міф, нація, національна ідея.

Мифотворчество характерно для формирующейся нации. Миф играет особенно важную роль в кризисный период, тогда он выходит на первый план и привлекает к себе внимание. В аспекте создания государства и становления национального сознания большинство национальных мифов – суто позитивные как такие, которые работают на свое дело. Национальная мифология – такой же неоттъемлемый атрибут нации, как и национальная идея.

Ключевые слова: миф, нация, национальная идея.

Creation of myths is characteristic for the forming nation. Myth plays especially important role in cris is period, then it moves to the first plan and takes attention to itself. In aspect of state creation and forminf national consciousness most of national myths are positive as working for its affair. National mythology is the same inseparable element of nation as national idea.

Key words: myth, nation, national idea.

Актуальність вивчення проблематики національної міфології зумовлена передусім в її місцем у сучасному світі українства. В світлі вивчення української міфології постають і інші проблеми – проблеми національного, етнічного.

Найпершим питанням, необхідним до з’ясування є визначення сутності міфології та ознаки «національне». Міфологія розуміється в декількох сенсах, кожен з яких необхідно нам враховувати. Це може бути система уявлень первісної людини, сакральна історія, світогляд, оповідь, що передбачає свою придуманість, предмет віри, рання форма релігії, планована маніпуляція людською свідомістю. В більшості випадків таких визначень передбачається, що мова йде про щось, що визнається фантазією, але може стати свідомим вибором віри.

Для первісної людини не стояло питання, чи обирати міф предметом віри, адже вона існувала нерозривно зі своїм міфологічним типом свідомості. Натомість сучасна людина схильна довіряти сучасній міфології (наприклад, політичній) не особливо відрізняється від первісної за передпосилом віри, чи бажанням вірити. Не різниться тут сам по собі механізм увірування в міф, як би той міф себе не являв. Схильність людини до відтворення міфологічних схем дає можливість до стійкого існування міфу в будь-який момент людської історії.

У цьому сенсі міфологічна заангажованість являє себе не лише через міфи, але і через стереотипи, забобони, та сприяє відтворенню їх знову в наступних поколіннях. Пояснюють ці процеси по-різному. Наприклад, через психологічні особливості людини: несвідоме та архетипи, що як пам’ять поколінь, містяться в ньому. Є і інші ваіранти пояснень, але темою цієї статті не є з’ясування причин існування міфологічної «предрасположенності» людської свідомості. Так чи інакше, є ця сприйнятність до міфології і метою є швидше з’ясування ролі саме національного міфу.

Тема національного є не менш неоднозначною, ніж тема міфології. Зрештою, набір міфів класичного вигляду, як то система міфологічних поглядів первісної людини, ми не можемо назвати національною міфологією. Адже тут ми можемо говорити про категорії автентичного, народного, але не в повній мірі національного. Адже поняття нації з’являється лише в новий час. Звісно, існує премордіалістський підхід, згідно якого нація існує апріорі з початку людської історії, але водночас існує протилежний варіант – конструктивістський підхід, згідно якого нація може бути лише породженням свідомих зусиль групи людей.

Зараз найбільш прийнятною вважають точку зору, згідно якої існує домодерна та модерна нація. В такому випадку домодерну націю можна назвати нацією до націоналізму, і в цьому сенсі національна міфологія належить більшою мірою до модерної форми нації. Адже для, умовно кажучи, несвідомої нації, міфологія не визначається як національна. Не тому, що вона не є такою, а тому, що категорія національного не має визначного характеру.

В становленні нації визначають два орієнтири, дві «програми» розвитку – політичний (територіальний) та етнокультурний.

Отже, критерії до формування різні. Для територіального визначення не обов’язкове маркування за етнічними ознаками. З іншого боку, різняться не лише критерії визначення, але і фактори до об’єднання. Політико-територіальна спільність може навіть включати в себе етнічне гуртування. Етнічність – синкретична категорія, що означає складну систему суспільних відносин, які поєднують особу як носія етнічних ознак з її етнічним середовищем: родиною, сусідством, громадою, етнічною групою, нацією чи суспільством загалом.

Етнокультурно однорідних та етнічно «чистих» народів і суспільств фактично не існує, це має бути варіант повністю закритого суспільства. Можна говорити лише про ступінь етнічності, але не про її відсутність, тому, що етнічність визначається логікою внутрішнього розвитку, підсилюючись різноваріантністю природних та історичних умов [7]. І зовсім не очевидно, що етнічна однорідність передбачає політичні об’єднання.

«Національне» саме по собі виступає як ознака, як якість, а тому може бути ширше застосовано порівняно з іншими термінами, як то, наприклад,  нація. Сенс терміну «національне» не є оговореним моментом. Згідно теорії, по якій іде розділ на домодерну та модерну націю, нація модерна грунтується або на засадах політичних, або культурно-етнічних. Перша модель включає в себе територіальні ознаки, друга – етнічні конструкти. Це ексклюзивна та інклюзивна модель, відповідно, така, що включає в себе всі етноси (імперська модель) та така, що виключає з себе все зайве та інорідне. Обидві моделі знаходяться в опозиції одна до одної.

Андерсон Бенедикт (представник конструктивістської концепції) вважає, що імперський націоналізм (зокрема російський) виник як нагальна необхідність не дати змогу розвинутись націоналізму етнічному, після 1820-ого року. Зокрема він наводить приклад Російської імперії, де офіційний націоналізм було проголошено державною доктриною, починаючи з 1832 року, коли в офіційному рапорті граф С. Уваров запропонував три принципи основи держави: самодержав’я, православна віра та народність [1]. Ця народність виявилась проблемним моментом, призвела до тотальної русифікації, чи то швидше до її чергової хвилі. Зазначає дослідник також, що «народницький» а не суто імперський націоналізм (чи то націоналізм сам по собі, а не царизм) як явище російське, виник набагато пізніше, ніж націоналізм український, фінський чи латишський. Дослідник виводить генезис виникнення нації послідовно з книгодрукування (як розмивання національних кордонів) та виникнення масового читача, що волів читати на національній мові.

За кінцевим рахунком Андерсон дотримується ідеї М. Вебера про протестантизм та капіталізм, та ідеї детермінації національної самосвідомості через мову. Будучи поборником конструктивного підходу, він шукає в мові та мовних діалектах детермінацію суспільного та національного вибору: «как это часто случалось в истории национализма, раз образовавшись, они [мовні конструкти] могли становиться формальными моделями для подражания, а там, где это было целесообразным, для сознательного использования в духе Макиавелли» [1].

Ним виділяються також послідовні ступені розвитку: релігія, імперського типу держава, національна держава. З трьох ступенів перші два мають іншого типу межі, ніж третій. Іншим важливим фактором Андерсон вважає відношення до часу, що змінювалось протягом епох.

Дослідник, як конструктивіст-систематизатор, намагається знайти і дослідити підгрунтя розвитку нації, як існування певного «організму», що обов’язково має утворювати причинно-наслідкову систему. Частково конструктивістська традиція заперечує закодованість етнонаціональних ознак, проте не настільки примітивно, щоби ознака «національний» стала синонімом «державний».

Опозиційна теорія, премордіальна, позиціонує себе як особливий підхід до визначення будь-яких форм ідентичності, прагнучи знайти об’єктивну основу її існування у природі (як фізичній, так і метафізичній – наприклад, як трансцендентну основу етики, а отже, і моралі), суспільному житті або культурі [8].

Компромісна позиція (теорія домодерної та модерної нації) сприймає підвалини обох теорій як варті уваги. Прикладом сили цього підхіду є ілюстрація під назвою «міфотворення». Вже було сказано, що воно притаманне передусім модерній нації, але черпає свою енергію в уявних образах нації домодерної. Можна сказати, що міфотворення – найважливіший елемент націєтворення. Того самого націєтворення, що є уявним (конструктивістський варіант) та грунтує, виправдовує себе як первинний (варіант премордіальний).

Міфотворення властиве нації, що формується. Тут варто згадати систему М. Гроха, згідно якої міфотворчість є одним з необхідних кроків в будуванні державності. Проте цей елемент хоча і є першим, передує йому все ж таки усвідомлення себе нацією, самоідентифікація. Цей момент рівно притаманний як імперській, так і ексклюзивній моделям розвитку національної ідеї.

Варто ще згадати національний самообраз, що так само твориться, як і будь-який національний міф. Це образ всього народу, чи зібраний в одну представницьку особистість. Основних варіантів тут знову-таки два: образ героїчний та образ жертви. Нерідко обидва образи перемішуються між собою та органічно співіснують. Так відбулося/відбувається і в українській ситуації. Самообраз, само-міф, уявлення про себе виступає один із найсильніших посилів до гуртування нації. Фіксація національної самосвідомості відбувається чи не найбільшою мірою через національний самообраз.

Можна навіть виводити силу національної свідомості із ступеню усвідомлення себе та ідентифікування себе із національним образом: «і в первісному, i в сучасному суспільстві діє онтологічна концепція: предмет або дія стають реальними лише в тій мірі, у якій вони імітують чи повторюють архетип» [5].

Все це – варіанти національного міфу, власне один з найпоказовіших варіантів.

Пошук коренів нації відноситься до етапу №1 в системі Гроха та до загальної схеми націостановлення. В цьому сенсі стандартним є відтворення (або написання за не-наявності) міфології, як первісних уявлень про світ та народних вірувань, притаманних виключно певній нації. Нерідко культуротворча функція по відношенню до мінімум групи народів, завдяки цій викопній чи штучно створеній міфології, віддається тому народові, його ситемі уявлень, кого «досліджують», чи то створюють.

Вважається, що доки в суспільстві обговорюють якийсь факт, що видається найнеобхіднішим, в тому є потреба. Коли про то перестають говорити, зникла не потреба, а культурна проблема, що спричиняла необхідність. Так, доки в українському суспільстві жваво обговорюють необхідність власної міфології, державність будується і поки знаходиться лише в перехідному стані. В той момент, коли проблема сама собою розчиниться, можна буде говорити про більш зрілий, у варіанті державності, тип суспільства.

Існує думка, наче міф відіграє особливо важливу роль в кризовий період, тоді він виходить на перший план і привертає до себе увагу. Мова йде здебільшого про міф політичний, але сфера політичних та національних міфів не лише співвідноситься, але і пересікається.

З цієї точки зору пошуки коренів українства, зацікавленість народними віруваннями та звичаями, дискусії довкола національної міфології є лише позитивними свідченнями процесу становлення нації та незалежної державності.

Варто згадати ще таке поняття як міфотворення. По відношенню до національної міфології його застосування набагато більш прийнятне, ніж по відношенню до міфології первісної. Оскільки у нас замало підтверджень до факту творення первинних, первісних міфів. Але міфотворення такого феномену як нація може бути зафіксованим. Про міфотворення ми можемо говорити лише тоді, коли наявним є безпосередньо момент творення, він визначений у часовому та просторовому відношеннях. Тоді як ідея про первісне міфотворення може бути лише гіпотезою. Зрештою, ця ідея, буцім-то первісні народи (в тому числі і український) в прадавні часи творили міфологію для пояснення природних явищ, теж є міфотворчою. Отже, подекуди і теорії про міфи самі по собі міфотворчі. Оскільки вони творять та лишають по собі стійки стеретипи в свідомості.

Вважається, що українська нація у великій мірі схильна до міфотворчості. Є часткове пояснення через високий ступінь «неісторичності» [5], навіть існує схильність пяснювати міфологічну «предрасположенность» через страх перед історією. В такому разі міф виконує компенсаторну функцію.

Сильна дія міфотворчості дає змогу говорити про міфопоетичну традицію, до якої, без зайвих переконань, можна віднести всю низку найвідоміших та найвпливовіших творців української нації. Українська міфопоетична творчість проникала в історію до тої межи, де не можна говорити про історію, а лише про легенду чи міфообраз. «вона зберігала ідентичність сприйняття i розуміння історичних подій там, де вони стерлися в історичний пам'яті, чи їх було свідомо сфальсифіковано. Одночасно вона являла собою безпомилковий екзистенційний літопис народного життя» [5]. З’ясуванню підлягає безпомилковість та чистота розуміння. Варто враховувати неминучу заангажованість, ідейні механізми консервації певного образу, який набув статусу загальнонаціонального.

Саме міфопоетична творчість сформувала структурувала систему цінностей. Воно дійсно моделювало так званий епічний світ як сукупність образів народу, власних та чужих, моделювало згідно певної ідеології – зокрема і етнонаціональної. Таким чином, міфотворчість утворило певні хронотопічні рамки існування української нації (що необхідно для будь-якого формування), і стало однією з рушійних сил для об’єднання.

Свідоме міфотворення, як і сама по собі національна міфологія відноситься до модерного конструкту нації.

В цьому сенсі міфотворцями (зовсім різних різновидів та гатунку) виступають і відомі особистості – національні герої, поети, письменники, художники, політики та ін. Причому міфом стає не стільки особистість, скільки культурна ситуація навколо неї, сворена за відповідних обставин. Причому ситуація аналогічна як для окремої особистості (про реальну людину навіть мова не йде), так і для цілої спільноти.

Так, наприклад, оскільки народність як якість з ХІХ ст. пов’язувалася із селянством, то все селянське автоматично отримувало маркер «національне» та, відповідно, позитивне. Отже, не є дивним той факт, що козацтво, як ілюстрація героїчності нації, було позначено як позитивне та селянське. Той факт, що початково воно нараховувало в собі більше шляхти, ніж когось іще, ігнорувався творцями історії на ХІХ ст. Зрештою, історіографічна традиція радянська прийняла в себе цю поправку. Сучасна українська історіографія послідовно наслідує попередній, хоча в певній мірі розвиває національний міф.

Зрештою, такий простий приклад як опозиція козацького та польського війська будується за схемою бінарних опозицій, які найліпше і являють себе в міфах. Візьмемо такий конструкт як «народ». В польській традиції це передусім еліта суспільства, в російській – навпаки, більша частина – те саме селянство. Українська традиція підмінюється російською. І тоді образ польського вояка – образ войовничого шляхтича, образ козака – образ простої людини, що втекла від свого пана (див. вище) та виступає мало не професійним революціонером. Звісно, це вельми спрощений приклад.

Додає інтересу і іноземна історіографічна позиція, що в більшості своїй підтверджує національний міф про героїчну боротьбу [6], суто негативним не є відношення і в тогочасних польських авторів [9].

Першими міфотворцями нерідко називають діячів доби романтизму. Власне романтизму притаманна «викопна» міфологія, щедро дописана за відсутності фактажу. Не є виключенням і український романтизм, що дав нації не лише видатних діячів, але і одне з перших ґрунтувань. Наприклад, характерна для західноєвропейських літератур “світова туга” трансформувалася тут у “національну тугу”.

Тема нації була для романтиків (маємо згадати своїх героїв: до складу “Руської трійці” входили Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), була однією з основних та мала особливу цінність. Українці виробили власний варіант “теорії нації”, розроблений Фіхте та Гердером, “заснований на етнокультурних традиціях. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей.

За романтиками, можна так сказати, «пішло-поїхало», вони дали той необхідний імпульс до становлення піклування про національне. За цими міфотворцями діяли інші, ще більш вагові для нації, в сенсі вартості національних міфів. Можна виділити авторські та загальні національні міфи. Найвагомішими авторськими національними міфами виступають міфи М. Гоголя [5] та Т. Шевченка [3]. Міфологізуються по-перше, самі по собі їх імена (безвідносно до справжніх людей), по-друге, конкретні історичні ситуації, по-третє, весь простір української культури в усіх її темпоральних відображеннях. Додати до списку ще хоча б широке використання народної міфології – і отримуємо досконалий національний міф, який не може з нашого боку оцінюватись як позитивний чи негативний, а тільки являє собою форму необхідної складової національної свідомості.

Як зазначає в своїй статті Гуцуляк О. [4], визначну роль грає пошук текстів, що одначасно були б основою для націєтворення, та одночасно відтворювали б традицію. Тобто нація в своєму послідовному становленні вишукує такий текст, який був би і «книгою над книгами», але і був би органічно включений в непреривну систему відтворення вікових традицій нації. Сам процес супроводжується міфотворенням, і прикладів ми маємо достатньо.

Безперечно, в аспекті державотворення та становлення національної свідомості більша частина національних міфів – суто позитивні як такі, що працюють на свою справу. Національна міфологія – такий же невід’ємний елемент нації, як і національна ідея, чи сама по собі ознака «національне». Більше того, національна міфологія являє собою певну базу синкретизму всіх націєтворчих конструктів. Тож образи нації, стереотипи власні та інорідні, варіанти переписування історії, ба навіть політичні міфи – не лише сама основа для нації, але і тематика для вивчення, що призведе до усвідомлення нації як такої.

 

Перелік посилань

1.                        Андерсон Б. Воображаемые сообщества: размышления о природе и распространении национализма. – К.: Критика, 2001.

2.                        Возняк Степан. Національна ідея як концентрований вияв ціннісних орієнтацій українського народу: віхи історичного розвитку. http://newright.il.if.ua/voznyak.htm.

3.                        Грабович Г. Шевченко як міфотворець. Семантика симолів у творчості поета. – К. Радянський письменник, 1991.

4.                        Гуцуляк О. Українська національна ідея в контексті феномену пошуку книг національго буття. http://newright.il.if.ua/oleg.htm.

5.                        Левенець Ю. Роль національного міфу у відродженні національної свідомості українського народу. – Нова політика. – 2001. -N2. – С.50-54. (http://www.myth.net.ua/lib/yung4.htm).

6.                        Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. К.: Основи, 1998.

7.                        Пономарьов А. Етнічність // Віче. – К., 1996. – №10. – С. 108 – 111.

8.                        Ушневич Дубравка. ДОКТРИНА ПРЕМОРДІАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ: Етнічний аспект)  http://www.lne-ua.narod.ru/lne-ua-4.html.

9.                        Шевченко І. Україна між сходом та заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001.

10.                     La nazione: Eurasia – Ucraina http://www.lne-ua.narod.ru/lne-ua-3.html.

 

Рецензент: д. філос. н. Білик Я.М.