УДК 130.2:504+572.2

Л.І. Юрченко

ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА: СУТНІСТЬ І НЕОБХІДНІСТЬ ДЛЯ ЕКОЛОГОБЕЗПЕЧНОГО РОЗВИТКУ

В роботі досліджується феномен екологічної культури; розглядається сутність та характерні її особливості в порівнянні з культурою взагалі; встановлюються робочі параметри, аналізуються основні складові а також рівні розвитку. Доводиться, що для сталого розвитку та ефективної розбудови сучасної екологічної безпеки держави головною передумовою є екологічна культура суспільства і окремих його суб’єктів.

Ключові слова: екологічна культура, екологічна безпека, сталий розвиток, життєдіяльність, природне середовище.

В работе исследуется феномен экологической культуры; рассматриваются его суть и характерные особенности в сравнении с культурой вообще; устанавливаются рабочие параметры, анализируются основные составляющие а также уровни развития. Доказывается, что для устойчивого развития и эффективного построения экологической безопасности державы в современных условиях главной предпосылкой является экологическая культура общества а также отдельных его субъектов.

Ключевые слова: экологическая культура, экологическая безопасность, устойчивое развитие, жизнедеятельность, природная среда.

The work studies the phenomenon of ecological culture; it considers the essence and characteristics of ecological culture in comparison with culture in general. The paper is focused on the working parameters, basic components and levels of ecological culture development. It has been proved that the main precondition for steady and effective development of ecological security of a country in modern conditions is ecological culture of the society and its constituent entities.

Key words: ecological culture, ecological security, steady development, environment.

Постановка проблеми. У процесі історичної еволюції людство підійшло до межі, коли його існування в науково-технічному, соціокультурному і соціоприродному середовищах без революційних перетворень вихідних принципів функціонування з неминучістю веде до деградації людини і як унікального біологічного виду, і як універсальної соціальної істоти. За масштабами глибини проникнення в громадське життя і охоплення сфер людської життєдіяльності сучасна екологічна катастрофа поступово стає глобальною. В залежності від рівня розвитку суспільних структур, від ступеня зрілості суспільного організму, від історичної і культурної традицій вона приймає різні форми. Але якими б різноманітними не були її прояви, суть залишається незмінною: під загрозою саме існування людини як унікальної істоти в усьому її різноманітті. Постає проблемне питання: яким шляхом повинен іти розвиток людства і культури в порівняно новій, екологічно кризовій ситуації?

Актуальність. Сучасна епоха – епоха докорінного перелому в історії людства. Старі механізми, що забезпечували суспільний прогрес, поступово вичерпують себе і, перетворюючись у свою протилежність, потребують заміни іншими. Поява глобальних екологічних проблем суспільного розвитку, його безпеки відображає в гранично відчутній і зримій формі настійну, критичну необхідність перегляду і якісної перебудови колишніх форм людської життєдіяльності, культури, зокрема і в першу чергу екологічної.

Метою роботи є визначення сутності екологічної культури, її основних параметрів та складових, придатність використання її механізмів в справі розбудови екологічної безпеки держави.

Виходячи з поставленої мети була здійснена спроба простежити, як накопичувались екологічні протиріччя і як працюють потенційні механізми екологічної культури в процесі розбудови екологічної безпеки.

Ступінь розробки і новизна. Вирішення завдань екологічної безпеки потребує нових, нетрадиційних методів та підходів до аналізу взаємодії людини і природи, зміни світоглядних парадигм та орієнтування сприйняття на новому, сучасному рівні. Орієнтири сучасного природознавства повинні спиратися на установки, які були досі розроблені великими мислителями минулого, враховувати практичний досвід різних народів в ставленні до природи та новітні наукові розробки.

З моменту виникнення людського суспільства набула актуальності й потребувала світоглядного осмислення проблема безпеки існування людини в природному середовищі. На початковому етапі розвитку людства це знайшло відображення в міфах та релігійних віруваннях. Вже в поглядах таких античних філософів як Аристотель, Демокріт, Платон, Сократ осмислюється ставлення людини до природи через такі моральні категорії як добро і зло. Етичні погляди на природу в Середні віки і в епоху Відродження на категоріальному рівні класифікуються за різними принципами, але не виходять за рамки основних категорій. Принципово нові підходи знаходимо в працях І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля [1, 2]. Обґрунтування необхідності екологобезпечного розвитку знаходимо в концепції глобального моделювання, яку розробили під егідою Римського клубу Д. Медоуз, А. Печчеї [3, 4].

Екологоетичні аспекти культури людини спостерігаємо в центрі уваги наукових інтересів таких дослідників як: Х. Йонас, О. Леопольд та ін. [5, 6] Представники комунікативної чи дискурсивної етики К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас, В. Гьосле, В. Кульман, П. Ульріх здійснюють методологічний поворот від класичної парадигми філософії до посткласичної парадигми філософії комунікації, обґрунтовуючи норми взаємовідношень людини і природи на основі принципів справедливості та взаєморозуміння [7].

Проблеми культури в цілому і екологічної культури зокрема, оптимальних шляхів взаємодії людини і природи в інтерпретаціях сьогодення з'ясовуються в розробках сучасних українських вчених Ф.М. Канака, М.М. Кисельова, В.С. Крисаченка, М.В. Поповича та ін [8 – 10]. Але питання сутності саме екологічної культури, її особливостей, параметрів та складових і досі залишались поза увагою дослідників; не визначено також місце і роль екологічної культури в сталому екологобезпечному розвиткові суспільства.

Весь комплекс глобальних небезпек можна згрупувати навколо трьох систем, що описують спосіб існування людини у світі. Це взаємозв'язки «людина техніка», «людина – культура» і «людина – природа». У кожній системі взаємозв'язків по-своєму виявляється небезпека, що загрожує людству. Так, у системі «людина техніка» можливість небезпеки виникає від загрози недостатньо керованих об’єктів виробництва. Система «людина-культура» торкається сутнісних характеристик людини. Протиріччя системи «людина – природа» склалися як закономірний результат розвитку історично визначеного способу виробництва і суспільної структури. Екологічна проблема визначає обмеженість сучасної стадії прогресу людства і втілюється в процесах, що загрожують руйнуванням глибинних основ людського існування.

Протягом всього історичного часу в людини поступово вироблялося уявлення, що природа, навіть та, котра спочатку протистоїть людям як зовсім далека, всемогутня і неприступна сила, є невід'ємною від людини, необхідним елементом людського життя. Але під впливом невиваженої та необгрунтованої людської активності природа знову може перетворюватись у всемогутню силу, що загрожує знищенням власне біологічної підстави життя людей. Різко погіршується екологічна обстановка, біосфера поступово втрачає свою жттєздатність для людського роду. Впливи зовнішнього світу передаються і акумулюються в спадковості людини за принципом еволюційної естафети. Посилення цієї тенденції може привести до незворотних негативних наслідків у людській популяції. Екологічна напруженість в системі «людина – природа» підсилюється великими збоями у функціонуванні системи «людина – техніка». Так наприклад, після аварій у Бхопалі або Чорнобилі одним з найсильніших вражень для потерпілих виявилася втрата природою її звичності: така рідна, ласкава природа ставала неможливою для життя і несла в собі смертельну небезпеку.

Історія людства знає багато прикладів, коли в якій-небудь сфері людської діяльності або в суспільстві в цілому наростають нові якості, що вимагають революційного перетворення. Для фізичної, хімічної наук, наприклад, це друга половина ХІХ століття, для виробництва – переддень науково-технічної революції, для сучасних інформаційних систем – передумови інформаційної революції кінця ХХ століття. У кризовій ситуації мобілізуються всі прогресивні сили людського співтовариства для вирішення сформованого протиріччя. Правда, ніколи раніше масштаби прийдешніх перетворень не вимірялися такими загрозливими і глобальними категоріями, ніколи раніше необхідність якісних змін не торкалася всієї суспільної системи в цілому. У той же час історичні приклади націлюють на конструктивний пошук потенційних можливостей суспільного екобезпечного розвитку.

Які ж резерви має людство? Які сили можуть не тільки сприяти людському виживанню, але бути джерелом його сталого розвитку?

За пошуком звернемося до системи «людина – культура». У першу чергу до таких сил варто віднести загальнокультурний потенціал людства і рівень розвитку суспільства. В умовах сучасності з необхідністю наростають інтеграційні процеси; поступово вони поширюються на всі сфери людської життєдіяльності. Ці процеси можуть виступити об'єктивною основою для рішення глобальних проблем. Розвиток науки, технологій, виробництва здобуває небувалі раніше можливості. Нова соціальна організація покликана переорієнтувати свідомо всю суспільну структуру і усі види людської діяльності на підставах екологічної культури. Думається, що розвиток нової екологічної культури має виявити нові шляхи і рішення глобальних конфліктів природи і суспільства.

До потенційних засобів людського порятунку варто віднести також і гуманістичну філософію. Завжди в кризові періоди людської історії підвищується значимість філософії у зв'язку з її здатністю охоплювати ціннісно-смислові виміри людини, цілісність людського існування. Фундаментальні і всеосяжні перетворення, характерні для сучасної епохи, забезпечуються не тільки розвитком виробництва і техніки, науки і мистецтва, але також зрілим та адекватним філософським відображенням процесів, що відбуваються. Саме зараз з небувалою гостротою ставляться питання про сутність і причини глобальних кризових явищ, про гуманістичні, загальнокультурні критерії суспільного розвитку. Саме зараз має потребу в обґрунтуванні позитивна і оптимістична культурно-творча позиція людини в сучасному світі, позиція, що припускає наявність сил і засобів благополучного виведення із глухого кута згубних ситуацій.

Слід зазначити ще одну потенційну можливість, яка полягає в закономірному зростанні значимості людської особистості в історії суспільства. При підвищенні людської суб'єктивності зростає можливісгь впливу окремого суб'єкта на світовий прогрес, змінюється співвідношення суспільного й індивідуального, людська особистість стає носієм мінливості. Ця закономірність, усе більш усвідомлювана суспільною свідомістю, як наприклад, теорія «третьої хвилі» О. Тоффлера, була виведена ще В.І. Вернадським при аналізі еволюції біосфери й одержала в його вченні значення геологічної закономірності: життя у всіх його проявах, і в прояві людської особистості в тому числі, різко змінює біосферу так, що в деяких проблемах навіть єдина людська особистість не може бути залишена поза увагою в біосфері [11, 12].

З урахуванням цієї закономірності особливе значення одержують ті види діяльності, у яких людина виступає як творча індивідуальність: у науці, мистецтві. Зростає і значимість виховної діяльності як цілеспрямованого процесу формування людської особистості, що включає необхідні суспільству якості для його екобезпечного розвитку.

Взаємодія людини з природою завжди було способом її виживання і розвитку. Єдність і боротьба, протистояння і гармонія, перетворення і споглядання – ці суперечливі відносини утілювалися у взаємозв'язку природного і штучного світів, відображали рівень людського розвитку, його культури.

Нинішня екологічна ситуація переводить питання про відношення природи і культури в іншу площину, ніж віно розглядалося і вирішувалося історично. Це пов'язано насамперед з тим, що радикально міняється співвідношення природного і штучного в результаті зрослого технічного потенціалу людства і переходу його на глобальний рівень взаємодії з природним середовищем.

Відтепер уся біосфера охоплена людською активністю. Зміни, що відбуваються в ній, здебільшого стихійно, є побічним результатом виробничої діяльності. Ті ж зміни, що здійснюються людьми свідомо, мають на меті досягнення корисних результатів і також здебільшого не збігаються з процесами, що забезпечують стабільність біосфери. Більш того, історично склалася система діяльності, що суперечить законам саморегуляції біосфери. Ця невідповідність накопичувалася, відбивалась в природних системах, і коли людська діяльність стала досить масштабною, відбувся стрибкоподібний перехід біосфери в якісно новий стан. Нова якість біосфери характеризується підвищеною чутливістю природних систем до антропогенного впливу аж до кризових станів, пов'язаних зі зниження динамічної стабільності екологічної рівноваги і зниженням життєпридатності навколишнього середовища.

Виникла ситуація, украй небезпечна для самих людей, яка до того ж не може бути вирішена стихійно. Людство постало перед вибором: або зберегти пануючий спосіб взаємодії з природою – і тоді неминуча екологічна катастрофа, або радикально змінити сформований тип діяльності і зберегти біосферу в стані, придатному для життя. Очевидно, що другий варіант єдино прийнятний. Однак його проходження припускає безпрецедентну за складністю і масштабами переорієнтацію усіх видів людської діяльності, у першу чергу тих, котрі історично склалися як руйнівні для природного середовища.

Зміна орієнтації діяльності пов'язана з корінною перебудовою світогляду, насамперед тієї шкали цінностей, що склалася у свідомості людей під впливом протистояння людини природі. Іншими словами, має бути ґрунтовна переорієнтація цінностей як матеріальної, так і духовної культури і формування нової екологічної культури. Цей перехід цілком може бути кваліфікований як революційний в історії суспільства.

Культуру прийнято визначати через протиставлення її природі, і це деякою мірою вірно, оскільки одним з найважливіших проявів культури є відображення свідомої діяльності суб'єкта на відміну від природного буття природних тіл. Однак не слід абсолютизувати відмінність культури від природних явищ. Насправді природа і культура являють собою такі протилежності, у відмінності яких є тотожність. У процесі свого розвитку вони припускають зростаюче взаємопроникнення і взаємообумовлення одним одного.

Тому перехід до екологічно орієнтованої культури є закономірним: він був підготовлений усією людською історією. Адже людина набувала навички культури не всупереч природі і не тому, що постійно знаходилась в боротьбі з нею. Протистояння людини природі – лише одна сторона протиріччя. Джерелом людської культури завжди було те, що людина знаходилася в гармонії з природою, училась у неї розумінню властивих їй явищ, законів, співзвучності і втілювала їх у матеріальних і духовних цінностях.

Саме споконвічне поняття «культура» несе в собі творчий зміст, оскільки в перекладі з латинського означає «оброблення». Очевидно, поняттям «екологічна культура» охоплюється не тільки все те, що означає соціальне на відміну від природного, а таке соціальне, котре сприяє збереженню і розвиткові суспільства в біосфері в єдності з природою.

Взаємозалежність природи і суспільства останнім часом настільки зросла, що жодне соціальне явище не може бути тепер коректно розглянуте без співвіднесення його з природними умовами в плані позитивного або негативного впливу на них. Чи можна сьогодні розглядати яке-небудь технічне досягнення або архітектурну споруду як феномен культури, якщо воно, навіть будучи добре продумало з погляду технічного, економічного, комфортного, проте впливає на навколишнє середовище, не відповідає екологічним вимогам, грубо порушує природний ландшафт і ін.? Якщо підійти до оцінки цих явищ з комплексних соціоприродних позицій, включивши сюди екологічні критерії, то відповідь на поставлене питання буде явно негативною. Зрозуміло, що з цих позицій повинні бути оцінені, як такі, що не відповідають критеріям екологічної культури, дуже багато явищ сучасного виробництва і побуту, без яких поки просто неможливо звичне існування цивілізації: заводи з колосальними викидами і скидами, транспорт, що спалює і забруднює, сільськогосподарські поля, насичені хімікатами, і ін. Факт, що подібні явища до цих пір сприймаються як данність і закономірність, говорить про те, наскільки в зародковому стані знаходиться екологічна культура широких шарів населення і яка величезна робота має бути виконана щодо її формування.

Мабуть, ніколи ще за всю історію люди не знаходилися в такій сильній залежності від стану своєї культури, як у даний час. Звідси рівень екологічної безпеки суспільства визначається розвитком адекватної теорії культури з урахуванням тих особливостей, що привнесені сучасною екологічною ситуацією. Це вимагає глибоких наукових теоретичних досліджень екологічної культури в контексті екологічної безпеки і практичних інтерпретацій механізмів їх взаємозумовленості. І це тим більше важливо, що для стихійного руху до мети методом проб і помилок не залишається часу. До того ж стан природного середовища являє собою занадто серйозний фактор існування, щоб люди мали право на помилки щодо впливів на нього.

Висновки. Отже, культура – це прояв свідомої діяльності як необхідності, зрозумілої і практично освоєної людьми. Екологічна ситуація висуває нову вимогу: усі сторони соціального життя повинні бути підпорядковані задачі – зберегти природне середовище як незамінну умову власне людського розвитку. Таким чином, на зміну колишній парадигмі соціального буття, відповідно до якої суспільство зберігало і розвивало себе шляхом безперервної зміни природного середовища, приходить нова: способом розбудови безпеки суспільства стає не стільки орієнтація на тотальну зміну природи, скільки забезпечення сумісності з нею всіх напрямків людської діяльності.

В певному відношенні це нова функція культури. Якщо раніш культура була значною мірою способом відокремлення людей від природи і розглядалася в теорії як відмінна ознака прояву соціальності, то тепер культура повинна стати способом возз'єднання суспільства і природи на основі більш адекватного розуміння природного середовища. Цю задачу і покликана вирішувати екологічна культура.

Якщо у цілому культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів людської діяльності, що забезпечують суспільний розвиток, те екологічна культура – забезпечення прогресу суспільства в його єдності з природним середовищем. Взагалі культура відображає міру подолання людиною природного початку шляхом його пізнання й освоєння, а екологічна культура обумовлює відповідність соціальної діяльності і законів природної цілісності (зокрема, відповідність людської активності і такої якості природного середовища, як його життєпридатність).

Як складові, екологічна культура включає екологічні знання, безпечні або навіть сприятливі для природної рівноваги технології діяльності, норми і цінності, навички поводження, споглядання і почуття та поширюється на всю систему діяльності людей. Рівень розвитку екологічної культури стає в сучасних умовах головним показником зрілості і прогресивності суспільної системи, чинником екологічної безпеки держави.

 

Перелік посилань

1.                        Кант И. Наблюдения над чувством прекрасного и возвышенного / Соч. в 8 т., т.8. – М.: ЧОРО, 1994. – 718 с.

2.                        Гегель Г.В. Философия Духа // Энциклопедия философских наук. – М.: Мысль, 1977, Т.3.- 471 с.

3.                        Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рандерс Й. За пределами роста. – М.: Прогресс, «Пангея», 1994. – 304 с.

4.                        Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Мир, 1985. – 312 с.

5.                        Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. Пер. з нім.. – К.: Лібра. 2001. – 400 с.

6.                        Леопольд О. Календаpь песчаного гpафства. – М.: Миp,1980. – 216с.

7.                        Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.

8.                        Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. – К.: Тандем, 2000. – 320 с.

9.                        Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. – К.: Заповіт, 1996. – 352 с.

10.                     Попович М.В. Національна ідея і соціальні трансформації в Україні. – К.: Артек, 2005. – 347с.

11.                     Тоффлер Е. Третя хвиля. – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2000. – 480 с.

12.                     Вернадский В.И. Размышления натуралиста: В 2-х кн. – Кн.2: Научная мысль как планетарное явление. – М.: Наука, 1977. – 191с.

 

Рецензент: д. філос. н. Штанько В.І.