Білик О.М. – канд. філос. наук

(Харків)

 

Вчення античних філософів про елементи природи

 

Насамперед слід підкреслити, що уявлення про природу всесвіту як живої істоти, що з самого її початку і до самого її кінця існували в давньогрецькій філософії, не були якимсь особливим винятком серед тих натурфілософських уявлень про природу речей, які були найбільше характерні для цього періоду виникнення і розквіту давньогрецької філософії.

Практично все в природі речей філософи вважали живим. Так само живими, як і весь космос загалом, в античну добу філософам здебільшого властиво було уявляти усі ті елементи (“стихії”), з яких, як були схильні вважати тогочасні філософи та науковці, повинен був складатись і сам цей всесвіт, а також і усі речі в ньому. Однак уявлення про існування живих елементів природи в стародавні часи було поширеним не тільки в давньогрецької філософії.

Подібні до філософських уявлень уявлення про живі елементи природи існувало також і в міфах різних народів. Зокрема вони займали важливе місце також в давньогрецьких міфах. Щоправда, уявлення про існування живих елементів природи в міфах існувало в зовсім іншій формі, ніж серед філософських вчень.

В існуванні уявлень про природні елементи, з яких складаються всі речі, можна прослідкувати певну відповідність між міфами, з одного боку, а також філософськими вченнями стародавніх греків, з іншого боку. Крім того, у цьому також не виключається і можливий взаємовплив між міфами і філософськими вченнями.

В деяких випадках можна також зробити припущення про деякі очевидні запозичення філософських уявлень з міфів. Зокрема це видно з міркувань перших філософів іонійської школи. Різні античні автори були згодні в тому, що основою усього, на думку Анаксімандра, є apeiron [безмежне], яке він не визначав ні як повітря, ні як воду, ні як щось інше (Diog. Laert., II, 1). Крім того, за свідченням Аристотеля, Анаксімандр вважав, що apeiron [безмежне], який він (Анаксімандр) називав основою усього, повинен вважатись божеством, оскільки apeiron [безмежне] є безсмертним і не гине.

За словами Хіпполіта, Анаксімандр говорив про те, що основою усього є physis apeiros [безмежна природа], з якої народжуються ouranoi [небеса] і яка охоплює усі космоси, а час народження, існування і загибелі ouranoi [небес] наперед визначений (Hippol. Refut., I, 6, 1). Таким чином, вчення про безмежне очевидно пов’язане з уявленням про визначеність усього.

За словами Іренея, Анаксімандр вважав началом immensum [незмірне], яке містить в собі народження всіх речей (Iren. Contra haer., II, 14). Таке уявлення про immensum [незмірне] в значній мірі може бути ототожненим з уявленням про apeiron [безмежне]. Таким чином, це стосувалось навіть найбільш абстрактного з усіх елементів, якщо в даному випадку взагалі можна говорити про елемент. За словами Сімплікіоса, основою речей Анаксімандр вважав не воду і не якийсь інший з так званих елементів, але якусь іншу physis apeiros [безмежну природу], з якої народжуються ouranoi [небеса], а також космоси, які в них знаходяться (Simpl. In Phys., 24, 13).

Крім того, оповідаючи це, Плутарх ототожнював apeiron [безмежне] з вічністю (Plut. Strom, 2). Це досить цікава інформація, оскільки apeiron [безмежне] звичайно ототожнювався не з часом, а з простором.

Сімплікіос, подібно до Плутарха, також стверджував, що у вченні Анаксімандра вічний рух physis apeiros [безмежної природи], яка відмінна від чотирьох основних елементів природи, є причиною народження ouranoi [небес] (Simpl. In Phys., 41, 16).

Джерелом народження всього, за словами Ціцерона, Анаксімандр вважав infinitas naturae [безмежність природи] (Cic. Acad., II, 37, 118). Це дещо інша інтерпретація вчення Анаксімандра, ніж у інших філософів. Аврелій Августін також стверджував, що у вченні Анаксімандра безмежна кількість причин створює безмежну кількість світів (Aug. De civ. Dei, VIII, 2).

За словами Аристотеля, піфагорійці визнавали існування порожнечі і стверджували, що вона проникає в небо із зовнішнього apeiron [безмежного] так, якби небо вдихало pnevma [дух] (Aristot. Phys., IV, 6. 213 b 22-25).

В творі, присвяченому філософії піфагорійців, Аристотель писав, що, згідно з вченням піфагорійців, небо одне і що воно втягує із зовнішнього apeiron [безмежного] час, pnevma [дух] і порожнечу (Stob., I, 18, 1).

Стоїки також вважали, що всесвіт оточує порожній apeiron [безмежність], однак вважали його безтілесним (Diog. Laert., VII, 140). Так, стоїк Аполлодор стверджував, зокрема, що всесвіт є скінченим, а порожнеча, яка його оточує, нескінчена (Diog. Laert., VII, 143).

Ксенофан вважав, що існує чотири причини всього (Diog. Laert., IX, 19). Емпедокл також вважав, що існує чотири основи усього і, обожнюючи їх (Cic. De nat. deor. I, XII, 29), називав вогонь – Зевсом, повітря – Аідом, землю – Герою, і воду – Нестіс (Diog. Laert., VIII, 76).

Стоїки вважали, що Бог, який є logos spermatikos («зародковим словом») світу, породжує чотири основи – вогонь, воду, повітря і землю (Diog. Laert., VII, 136).

Варро стверджував, що найбільш відповідним релігійним уявленням стародавніх римлян буде вважати, що ефір [найвищий шар повітря] і повітря наповнені безсмертними душами, а вода і земля – смертними (Aug. De civ. Dei, VII, 6).

Серед тих основних елементів природи речей, які постійно перебували в центрі уваги значної частини філософів на протязі практично усього існування давньогрецької філософії, окремо потрібно розглянути воду. Про це можна говорити практично з самого початку виникнення філософії в Мілеті, Іонії на межі сьомого і шостого століть до Різдва Христового.

І дійсно, ті, чи інші уявлення про воду, як один з основних елементів природи речей, а також про її значення відігравали особливу роль як у вченнях багатьох з давньогрецьких філософів, так і в багатьох міфах різних народів, зокрема також і в міфах стародавніх греків.

Зокрема це можна сказати про перших давньогрецьких філософів. Прикладом можуть вважатись погляди представників іонійської філософії. Так, наприклад, відомо, що перший з відомих давньогрецьких філософів, Фалес, вважав, що все з води (Diog. Laert., I, 27; Hippol., Refut., I, 4; Sext. Adv. math., X, 313; Aug. De civ. Dei, VIII, 2;). Слід підкреслити, що цю відому думку Фалеса могли сприймати і пояснювати по-різному.

За словами Аристотеля, наприклад, дехто з пізніших інтерпретаторів вчення Фалеса вважали, що найдавніші богослови в поетичній формі [тут вони мали на увазі насамперед Гомера (Hom. Il., XIV, 201)] зобразили пращурами всього Океана і Тефіс, а також говорили, що боги клянуться водою або ж, як поети її називали, Стіксом; найстаріше є найшанованішим, а найшанованіше – те, чим клянуться, отже вода – найстаріша; Фалес висловився про першу причину подібним чином (Aristot. Metaph., I, 3, 983 b 18). В цих словах Арістотеля прямо говориться про вплив міфів на виникнення філософських уявлень.

В міфах, які використовувались в творах давньогрецьких поетів говорилось дуже подібно до тверджень давньогрецьких філософів. Так, слова Гомера про Океан і Тефіс (Hom. Il., XIV, 201), а також про те, що всі розсиплються водою і землею (Hom. Il., VII, 99) пояснювали як переконання Гомера в тому, що все походить з землі і води (Sext. Adv. math., X, 313-314).

Ксенофан вважав, що все походить з землі і води. Анаксагор також стверджував, що живі істоти народжуються від вологи, тепла і землі, і тільки потім уже одне від одного (Diog. Laert., II, 9).

За словами Плутарха, стародавні єгиптяни стверджували, що сонце і Місяць об’їзджають небо не на кінних колісницях [як це уявляли звичайно стародавні греки], а на кораблях, натякаючи на їх [небесних тіл] народження з вологи і живлення вологою; думали, що і Гомер вважав воду началом і батьком (Hom. Il., XIV, 201) всіх речей, подібно до Фалеса навчившись у єгиптян (Plut. De Is. et. Os., 34, 364 cd).

Таким чином, Плутарх підкреслював в цьому міркуванні вплив міфічних поглядів стародавніх єгиптян як на давньогрецьку філософію в особі Фалеса, так і на давньогрецьку міфологію в особі Гомера. Стверджували також, що Фалес говорив про живлення небесних тіл, зокрема зірок, сонця, а також усього космосу випарами води (Stob., I, 3, 1). Після Фалеса деякі давньогрецькі філософи, насамперед Геракліт (Aristot. Meteor., II, 2, 354 b 33), стоїки (Plut. De Is. et Os., 41; Diog. Laert., VII, 145), зокрема Посідоній (Diog. Laert., VII, 145), а також Страбон (Strab., I, I, 9), який тяжів в своїх поглядах до вчення стоїків, теж вважали, що небесні тіла живляться вологою. Це була відповідно для сонця і зірок волога як наслідок випаровувань з моря, для Місяця – волога як наслідок випаровувань з джерел та озер (Plut. De Is. et Os., 41; Diog. Laert., VII, 145).

Подібно до Фалеса, основою усього воду вважав також Гіппон (Simpl. In Phys., I, 2. 184 b 15; 4. 187 a 12). Гіппону, за словами Іоанна Філопоноса, Аристотель приписував думку, згідно з якою, душа – з води, оскільки Гіппон вважав основою усіх речей воду (Philopon. In De anim., I, 2. 405 a 19).

Стоїки вважали, що Бог всю сутність через повітря перетворив в воду (Diog. Laert., VII, 136).

Фалес (Aristot. Metaph., I, 3, 983 b 18; De caelo, II, 13, 294 a 28; Sen., III, 14; IV, 6; Simpl. In De caelo, II, 13, 294 a 28; Hippol. Refut., I, 4) вважав, що Земля знаходиться (тобто плаває) на воді. Плавання Землі в цьому випадку вчення Фалеса порівнювали з плаванням по воді якогось дерева (Simpl. In De caelo, II, 13, 294 a 28) або ж корабля (Sen., III, 14; IV, 6). На думку Плутарха, Емпедокл називав вогонь ворожнечею, а воду – любов’ю (Plut. De primo frigido, 16, 952 B).

За словами Ціцерона, Фалес, називаючи воду основою усіх речей, вважав Бога тим Nous [розумом], котрий все створив з води (Cic. De nat. deor., I, X, 25).

Відомо, що культ переважно чотирьох стихій (елементів природи речей) і серед них води, зокрема, існував, починаючи з стародавніх часів у деяких народів. Так, наприклад, за словами Діогена Лаертського, давньоіранські маги обожнювали воду (Diog. Laert., IX, 7).

Варро стверджував, що найбільш відповідним релігійним уявленням стародавніх римлян буде вважати, що ефір [найвищий шар повітря] і повітря наповнені безсмертними душами, а вода і земля – смертними (Aug. De civ. Dei, VII, 6).

Іноді філософи могли не тільки вважати воду першоелементом природи, але також і буквально обожнювати її. Зрозуміло, що про обожнення води повідомляли насамперед щодо Фалеса. Анаксагор стверджував, що живі істоти народжуються від вологи, тепла і землі, а потім уже одне від одного (Diog. Laert., II, 9).

Культ води був описаний також середньовічними європейськими мандрівниками. Так, наприклад, фламандець (бельгієць) Вілем де Рубрук, який був особистим посланцем тогочасного папи римського до монгольських ханів у тринадцятому столітті, описуючи в своїй книзі все бачене ним під час його подорожей по багатьох країнах Центральної Азії, писав, що у татар (тобто фактично мова у нього йде про звичаї різних тюркомовних племен) в житлах над головою господаря буває завжди зображення, ніби лялька або статуетка з повсті, що називається цими тюрками братом господаря; друге подібне зображення знаходиться над ліжком господині; і всякий раз, як вони (тюрки) зберуться випивати, обризкують ці зображення, а потім слуга кропить на чотири сторони світу, зокрема в шану вогню, повітрю, воді і в пам’ять померлих [6, с. 94; 2, с. 243-244].

Таким чином, навіть з цього опису культового пошанування чотирьох основних стихій природи, який був зроблений його очевидцями у тринадцятому столітті, тобто до виникнення будь-яких міфологічних концепцій, неважко бачити, що ставлення до води як до живої істоти було властивим не тільки для давньогрецьких філософів.

Щось віддалено схоже у ставленні до води можна було знайти і в звичаях українців. До води і до колодязів на Україні у селян були звернені такі заговори, коли мова йшла про обряди, пов’язані із благополуччям корови: “Добридень тобі, водо Тетяно, а земля Уляно!... Добридень тобі, водо Оліяно!... Добридень тобі, колодязь Іване, а вода Уляна!...Здоров був, колодязь Авраме, і ти, водо Уляно!” [5, 289]).

Зрозуміло, що це свідчить про особливе ставлення українців навіть порівняно недавнього минулого до води. Однак мова в даному випадку могла йти не тільки про те, що самі елементи природи речей уявлялись живими. Живим в давньогрецькій філософії уявлялось також і все інше, що було, так чи інакше, пов’язаним з водою.

Так, наприклад, випарами з вологи, за словами Геракліта, є душі. Таким чином, неважко бачити, що виникнення душ, на думку Геракліта, повинно вважатись фактично частиною загального кругообігу стихій. Пізніше це вчення Геракліта про душі як особливі випари з вологи було запозичено також деякими послідовниками стародавньої Стої. Зокрема такою можна вважати думку засновника стоїчного вчення Зенона. Зрозуміло, що вчення Геракліта про душі як особливі випари з вологи було досить суттєво трансформовано Зеноном у відповідності до його стоїчного вчення.

 

Література:

1. Августин Блаженный. О граде Божием. – Минск: Харвест, Москва: АСТ, 2000.

2. Вайнштейн С. И. Мир кочевников центра Азии. – Москва: Наука, 1991.

3. Гомер. Іліада. – К.: Дніпро, 1978.

4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1986.

5. Милорадович В. П. Житье-бытье лубенского крестьянина // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Либідь, 1991.

6. Рубрук Г. Путешествие в восточные страны. – М., 1957.

7. Фрагменты ранних греческих философов. – М.: Наука, 1989.

Рецензент – проф. Пугач Б.Я.