Білик Я.М. – д-р філос. наук

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

 

ДОБА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ЯК СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ

 

Проблема визначення соціальної цінності середньовічної культури все більше останнім часом привертає увагу дослідників. Традиція досліджень середньовічної культури виникає внаслідок зростання суспільного інтересу до цієї доби, який був ініційований парадигмою романтизму на ще початку ХІХ століття. Але більш грунтовний аналіз культурних особливостей Середньовіччя з’являється  пізніше, хоча вже в роботах Я. Буркхардта [1] ми знаходимо висновки щодо “сотового характеру“ цього суспільства. У ХХ столітті дослідження Середньовіччя були започатковані відомими роботами Й. Хьойзінги [5, с. 7-32, 61-69, 139-148], але системні дослідження фактично розпочалися лише в роботах представників «школи “Анналів“» [2; 3].

Середньовіччя займає особливе місце в процесі генези європейської цивілізації. Адже поряд з тим, що деяка частина культурних традицій Європи має античне походження, саме в ці часи відбувається фундація найважливіших інституцій власне європейської цивілізації. Історико-культурна доба Середньовіччя – це початок дійсної історії європейських народів: активізується становлення європейських націй, розпочинається розвиток нових мов, формуються держави, багато з яких існують і в сучасності. Також саме у добу Середньовіччя були створені фундаментальні культурні цінності, які постають необхідною основою сучасної цивілізації.

Цілісність середньовічної картини світу визначала головні особливості середньовічного мислення. Символізм і універсалізм – основні його риси. Все те, що оточувало людину в ці часи, все її життєве середовище, і природнє, і соціальне, і побутове – все поставало необхідними частинами грандіозного світу символів середньовічного світогляду.

Середньовічна система символіки передбачала існування багаторівневої ієрархічної смислової структури, де її найнижчі рівні були найпростішими і тому найдоступнішими для інтерпретації, але вищі рівні вимагали знання основ культурного коду. Однією з провідних особливостей такої форми розбудови структури символу був його толерантний характер щодо сприймаючого суб’єкту. Тому індивід, маючи можливість за тих чи інших причин сприймати лише найнижчий рівень значень символіки, зовсім не відчував із-за цього якогось дискомфорту.

Ця універсальна культурна розбудова передбачала існування єдиної універсальної системи символіки у розмірності всього суспільства: і для неосвічених селян та інших представників соціальних “низів“, і для високоосвічених професорів та представників кліру. Тільки для перших з них була недосяжною вся глибинна ієрархія значень цієї системи. Іншою важливою особливістю цієї системи символіки була її динамічність, яка завжди передбачала необхідність обов’язкової смислотворчої роботи сприймаючого суб’єкта.

За таких умов символ завжди відбувався не як наявність, але як динамічна тенденція, символ був не показаним, а заданим. Але останнє передбачало необхідність появи діалогічності в його інтерпретації. Вказана вище толерантність середньовічної системи символіки зберігалася навіть при можливих порушеннях цієї діалогічності, наприклад при відсутності адекватного розуміння, або частковій руйнації всієї системи, оскільки середньовічний символ завжди мав досить "пластичний" характер. Таку систему символіки неможливо було адекватно зрозуміти, звівши її лише до певних формул чи пояснити прикладами; вона завжди залишалася багатозначною та невичерпною. Вся її структура була спрямована на те, щоб надати кожному одиничному явищу значення “зрізу“ всієї цілісної картини світу. Адже невипадковою є й етимологія слова “символ“ – “злиття“, “зв’язок частин“.

Одним з найяскравіших і типових прикладів розбудови системи символіки цієї доби можна вважати середньовічну міську архітектуру – зокрема кафедральний собор, який височів в центрі кожного великого міста. Собор – це символ світобудови, структура якого сприймалася подібною до космічного порядку. Його планування і кожна деталь мали чітко визначений сенс: це природний спосіб усвідомлення побудови всесвіту.

Не випадково антична філософія використовувала поняття символу у значенні “шляху пізнання“ (Ямбліх). Символ досить часто визначався також як тотожний найважливішим архетипам, що постійно перебувають в душах людей. На нашу думку, саме таким “шляхом пізнання“, за своєю сутністю, постає вся середньовічна система символіки.

Система символіки Середньовіччя виникла на перетині кількох традицій. Найвпливовіша з них грунтувалась на епістемологічних ідеях відомого філософа Іоана Дамаскіна. Наступну з традицій, що зумовили сутність символіки, можна найкраще показати на прикладі феномену середньовічних “Бестіаріїв“ [4]. Зауважимо, що “Бестіарії“ були досить поширеним літературним жанром протягом кількох століть тієї доби, але зберіглося їх небагато.

Традиція такої “бестіарності“ почала складатися ще в добу Пізньої Античності. У її витоків була творчість відомого античного письменника, представника олександрійської школи Еліана.

Найбільш повною мірою вказана традиція реалізувалася в перші століття доби Високого Середньовіччя, поєднавшись з іншими важливими чинниками. Серед останніх варто виділити оригінальні епістемологічні дослідження Ісідора Севільського, який, спираючись на “Фізіолог“, а також на філософські здобутки Амвросія Медіоланського та Василія Великого, своєю “Етимологією“ визначив основу домінуючої світоглядної парадигми, що й визначала світ символів.

Зі сторінок середньовічних “бестіарних“ творів постають в досить незвичних для сучасної людини ракурсах постаті різноманітних тварин. Одні з них є начебто добре нам знайомими: лев, їжак, лисиця [4, 1, f. 9; 4, f. 11 v.], олень [20, f. 31]; деякі інші істоти знайомі нам з античної міфології, такі, наприклад, як кентавр або сирени [4, 3, f. 11 v.;  11, f. 18]. Проте певна частина з цих істот, представників “бестіарного“ ряду, взагалі постають мало знайомими сучасній людині і тому здатні викликати навіть подив: анталоп, єдиноріг [4, 2, f. 10 v.; 6, f. 13 v.]. Інші з них постають навіть химерними, такими, зокрема, як мантікора, що традиційно зображалась істотою з тілом, що є поєднанням різних тваринних елементів та головою людини.

Але всі ці істоти, і знайомі, і незнайомі для сучасної людини, як правило описувалися в "бестіарних" текстах взагалі незвичним, часто досить-таки дивовижним чином. Наприклад, дика коза спочатку описувалася як тварина, що мешкає “у високих горах“, але далі в тексті вона вже зображалася як символ “всевідання Бога“, а “гори“ – як такі, що символізують собою “апостолів і пророків“ [там же, 12, f. 19]. Рись серед усього іншого наділялася магічною здатністю бачити крізь стіни  [там же, 28, f. 37]. Пантера – вона взагалі поставала “найпрекраснішим звіром“, зразком краси (“хітон Йосифа“), “солодке дихання“ її приваблює всіх тварин; як “захисник всього живого“ вона порівнювалася з Ісусом Христом; а розмаїття та гра кольорів її шерсті – з уявою про “Премудрість Божу“ [там же, 16, f. 22]. А Лев в “Бестіаріях“ завжди був одним з центральних персонажів; адже як “невидимий лев“ він зображався уособленням загальних сил добра.

За нашим висновком, “Бестіарії“ можна вважати одним з найпоказовіших прикладів розбудови системи середньовічної символіки.

Дійсно, всі істоти, що були зображені в таких творах, визначалися в текстах незвичним, а часто навіть дивовижним чином, але тільки з точки зору людини сучасності. Адже “бестіарні“ тексти передбачали існування у кожного об’єкту (тобто істоти, яка була тут зображена, адже крім власне тварин персонажами “Бестіаріїв“ були різноманітні істоти) крім звичайних природних якостей, також цілий ряд символічних значень.

Але цей символічний ряд не є повним: як правило там відсутні деякі, часто навіть досить суттєві значення, оскільки частина символічних значень сприймалась як загальновідома і тому не потрапила на сторінки цих творів, а частина була втрачена з плином часу. За цієї причини сучасна інтерпретація більшості текстів є по суті спробою реконструкції йх первинних значень. Доказом цього можна вважати етимологічні пояснення в “Бестіаріях“.

Жанр середньовічної “бестіарності“ в своїй розвинутій формі передбачав дивовижне поєднання тексту у віршованій формі та кольорової мініатюри. Відзначимо, що колір також відіграє помітну роль в цій символіці. Своєрідна композиція тексту і кольору була не тільки відображенням складної багатоступеневої системи символіки. “Бестіарій“ постає результатом дещо механічного поєднання світоглядних систем романіки та готики.          

Відомо, що в основі світогляду романіки перебувала ідея щодо нерозривної єдності тварного світу з творячою субстанцією. Все створене в символічній формі свідчило про свого Творця. Відкидаючи думку щодо безпосереднього пізнання Бога, богослови припускали можливість пізнання через створене, точніше через аналіз певних їх характеристик, насамперед у формі символу.

Романіка (насамперед в своїй клюнійській модифікації) передбачала сприйняття саме тварин і птахів як своєрідних природніх одиниць символічного виміру буття. Саме тому вони були сприйняті в якості основи геральдичної системи, прикрасили своїми зображеннями лицарські лаштунки і стіни будівель, стали основою “звіриного епосу“ в художній літературі, а поєднання їх з рослинними мотивами створили основу орнаменту, який розміщувався на одязі та будівлях, без якого вже неможливо уявити середньовічне мистецтво. Крім того, кожне місто намагалось мати власний звіринець, який розміщували, як правило, в міському центрі, біля стін кафедрального собору (!).

Світ романіки всією системою притаманних йому зооморфних символів вказував на свого Творця і свідчив про його могутність. Вглядаючись в цей дивовижний світ з страхом і любов’ю, людина зустрічала там різноманітні втілення своєї душі, своїх мрій, сподівань, прагнень, іллюзій – під личиною звірів, які мусили відіграти ролі людей. Одвічні для людини проблеми осмислення коллізій добра і зла, життя і смерті, показані у “бестіарному” вигляді, зображали драматизм її буття, але також навчали, попереджували, свідчили. Однією з особливостей світоглядного стилю романіки була постійна увага до жесту. Тому, наприклад, кожна “бестірна“ істота була зображена з у певному стані та ракурсі. Певний жест та ракурс були передбачені також для найпоширеніших сакральних персонажів (апостолів, святих тощо), що зображались засобами живопису або скульптури.

Але ракурс постаті та її жести не могли бути довільними; адже, по-перше, існував певний канон, у відповідності до якого потрібно було зображати ту чи іншу сакральну постать. По-друге, існували неявні світоглядні конвенції, згідно яким певним елементам жистикуляції надавались визначені значення, їм надавався також певний сенс в контексті діючої системи символіки. Втім, символіка жесту була притаманною всій середньовічній цивілізації. Жест розглядався не тільки як суттєва частина міжособистістного спілкування, але й життя вцілому. Свої жести передбачались для ритуалів вассальних клятв (фуа). Жести використовувалися задля демонстрації згоди або незгоди, подяки або прохання, виклику на поєдинок та взагалі певної ситуативної чи загальножиттєвої позиції індивіда.

Норматизоване середньовічне суспільство взагалі передбачало свій тип жесту для публічного вияву будь-якої емоції або життєвої ситуації, згідно з наявністю певних модифікацій для представників кожного суспільного стану. Свої усталені жести були також в релігійному житті: жести молитви, благословіння, каяття, заклинання, а також відповідні жести відправлення таїнств. "Жест" – це також один із поширених жанрів середньовічної художньої літератури (chansons de geste). А на думку відомого сучасного французького фахівця Жака Ле Гоффа, з якою неможливо не погодитись, “середньовічна культура взагалі була культурою жесту“ і саме тому без жесту було б неможливим тогочасне мистецтво: “Жест надає творові духовність, робить його виразним, надає сенс обрисам і рухам. Собори – це жести в камінні. І з небес спускається десниця Бога, щоб керувати середньовічним суспільством“ [3, с. 333 – 334].

В готиці цивілізація Середньовіччя досягла своїх вершин. Готична символіка набула стрункості і завершеності: цим вона нагадує величні готичні собори (собор Нотр Дам в Парижі, собор Св. Віта в Празі). Невипадково мислителі Шартрської школи вважали, що сприйняття стрункості і досконалості світобудови та краси пропорцій сприяє моральному вдосконаленню людини. Але постійне, навіть надмірне, ускладнення символіки, яке стало типовим для останніх віків, також нагадує готичні храми: ті з них, які за своєї складності і розмірів так і не були добудованими.

Готика за своєю сутністю передбачала вихід на перший план антропоморфної тематики; художня містика романічної зоології поступається своїм провідним місцем. Але саме готика передбачала деяку апеляцію до химерності. Адже саме в цей час химери всіх можливих модифікацій розміщуються на фронтонах будинків і навіть соборів. Але ж химери – постаті того ж самого бестіарного ряду.

Бестіарний символ поступово переосмислювався і набував нових функцій. Така символіка вказувала місце людини в антропоморфному космосі, підкреслюючи її невідворотню відповідальність за все. Адже навіть тварини повинні, згідно з переконанням Франціска Ассізького, сприйматися в якості “братів наших менших“, з якими, на його думку, кожній людині можна (і потрібно) спілкуватися і навіть читати їм проповіді! Але тоді існування тварин із необхідністю сприймається як таке, що постає доповнюючим до нашого власного. Саме тому "бестіарні" постаті можна сприймати також у вигляді своєрідної катафатики готичної символіки.

Зауважимо, що готична система символів дозволяла можливість існування подвійної інтерпретації. Так, наприклад, в залежності від ситуації (контексту), змія могла бути сприйнятою або як зло, або як мудрість (але ж і мудрість також може перебувати на службі злу); навіть лев, але поряд з аспидом, драконом, висиліском, більше не сприймався в якості позитивного персонажу. Ситуативна інтерпретація готичної системи символів маніфестує різні сторони буття космосу, що постійно постають перед людиною.Велична панорама світобудови, яку надає готична свідомість, не є викладом природньої реальності, адже її, до речі, Середньовіччя в “чистому вигляді“ і не знало. Готика – це демонстрація сенсу буття мовою пританних їй символів; прикладом цього є величні готичні собори. Але це буття постає святковим. Незважаючи навіть на химер і монстрів, які віднайдені в "бестіарних" рядах; адже готика просто більш глибше дослідила душу людини, ніж романіка, – для доказу можна послатись, наприклад, на творчість Данте (“Банкет“) або Франсуа Війона (“Балада добрих порад“, “Балада прикмет“, “Балада істин навпаки“). Але саме тому “Бестіарій“ постає святом, карнавалом буття; адже всі химери на певному рівні символіки сприймаються лише як персонажі такого карнавалу.

“Бестіарій“, як і всю систему символіки цієї доби, неможливо адекватно зрозуміти, якщо не сприймати його ігровий характер. Незмінна його структура підкреслює такий його характер, адже фактично перед нами стислий виклад сценарію та режисерські вказівки до вистави цього своєрідного “театру буття“, де кожній тварині-актору відведено навіть декілька ролей! Але, якщо точніше, то участь в грі першого плану мусять взяти не тварини і птахи; адже це грають люди (це вже інший рівень гри) – в тварин і птахів, розігруючи драму власного буття!

Для сучасної людини культура Середньовіччя як правило має незвичний і дивовижний вигляд, що суттєво перешкоджає її сприйняттю і вивченню. Цьому сприяє також традиція негативного ставлення до неї, що зберіглася з часів Ренесансу і Просвітництва.

Однак цей дивовижний і різноманітний світ з його ретельно нормованим життям і структурованим суспільством, шляхетним лицарством і дворянством, старанними і працьовитими бюргерами і селянами, веселими святами і унікальним символізмом мислення набагато ближчий нам, ніж це може здатися на перший погляд, при поверневому знайомстві з ним. Адже сенс і спрямованість загальної європейської історії, а також сутність сучасної нашої української культури неможливо правильно зрозуміти, не вивчивши і не зрозумівши її середньовічного минулого.

 

Література:

1. Буркхардт Я. Культура Возрождения в Италии. Опыт исследования. – М.: Юристъ, 1996.

2. Ле Гофф Ж. Другое Средневековье. – Екатеринбург, 2002.

3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Прогресс-Академия, 1992.

4. Средневековый бестиарий. – Москва: Искусство, 1984.

5. Хейзинга Й. Осень Средневековья. – М.: Наука, 1988.

Рецензент – проф. Шкода В.В.