Остащук І.Б. – канд. філос. наук
Прикарпатський національний ун-т ім. В. Стефаника
ХРИСТИЯНСЬКА ВІЗІЯ ДУХОВНОЇ ЄДНОСТІ ЄВРОПИ: АКСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
У статті досліджується християнська візія духовної єдності Європи у контексті євроінтеграції та глобалізації. Проаналізовано недостатність економічної, політичної, монетарної інтеграції без врахування духовно-культурних домінант європейської цивілізації. Висвітлено сутність Європи як спільноти власних духовних цінностей, що базуються на юдео-християнській спадщині. Досліджено поняття європейської ідентичності, що вимірюється в уподібненні способу мислення, оцінювання та життя до Христа, зовнішнім проявом чого є любов-agape, що виражається у готовності до прощення та поєднання. Представлено основні положення християнської антропології.
Ключові слова: дух, ідентичність, інтеграція, Європа, культура, людина, цінність.
Ostaszczuk I.B. Christian vision of spiritual unity of Europe: axiological aspect. This article stu-dies the Christian mission of spiritual unity in a content of European integration. The insufficient of econo-mical and political integration is a result of discount of spiritual and cultural peculiarities of European civili-zation. The essence of Europe is a connection of proper values founded on Judo-Christian legacy. The article analyses an idea of European similarity; this is an ordinary way of thinking, which appreciates life to Christ and shows like love-agape – parting. The article also narrates about the main ideas of christen anthropology.
Key words: culture, Europe, identical, integration, person, spirit, value.
Сьогодні, у контексті євроінтеграції та глобалізації, до якої щораз активніше долучається Україна, важливим завданням і викликом є осягнення духовної (а не лише політичної, економічної, ринкової, монетарної) єдності Європи. Актуальність дослідження проблеми духовно-культурної самоідентичності важлива як у світовій, так і в українській науці, оскільки мова йде про майбутнє життя в спільному домі Європейського Союзу, де морально-релігійні питання гостро обговорюються та дискутуються.
Основною метою нашої статті є репрезентація основних положень християнського бачення духовної-культурної єдності європейського континенту. Відповідно, ставимо такі завдання:
- дослідити недостатність економічно-політичної інтеграції, без врахування духовно-культурної;
- довести сутність Європи як спільноти власних духовних цінностей;
- проаналізувати поняття європейської ідентичності;
- репрезентувати основні положення християнської антропології як гаранту збереження поваги до людини в контексті викликів сучасності.
Цей аспект єдності старого континенту широко опрацьовано в документах Католицької церкви, на котрі ми й опиратимемося у розв’язанні поставлених завдань дослідження. Іван Павло ІІ у посланні, спрямованому до Європи у 1997 р. промовив вельми важливі слова: «Не буде єдності Європи, поки не буде вона спільнотою духа» [Цит. за: 9, 62]. Це завдання звучить як програма для щоразу більш інтегрованої Європи. З нього випливає, що плюралістична Європа перестала – принаймні, в певному сенсі – бути тим, чим вона була протягом століть – єдністю цінностей та духа, і визначає нове завдання для нас, європейців ХХІ ст. У ньому виразно звучить заклик до підняття нових ініціатив у будівництві повнішої європейської спільноти.
Відомо, що багато політиків та економістів розуміють процес європейської інтеграції переважно в категоріях політичних, економічних та ринкових, тому теза Слуги Божого приймається зі скептицизмом та упередженістю. Проте, не бракує політиків, котрі бачать виразно, що без перевірених часом духовних зв’язків не вдасться створити тривалої єдності. Протягом багатьох століть основоположними об’єднавчими моментами були етичні цінності, пов’язані з юдео-християнським корінням Європи.
Християнські інспірації батьків об’єднаної та демократичної Європи (Р. Шуман, де Гаспарі, Л. Аденауер) значною мірою були реалізовані у західній частині континенту. Ними були – як відомо – унеможливлення нових воєн, забезпечення миру та добробуту. Вони стали можливими завдяки процесові поєднання німців та французів, що відбувався одночасно та без котрого європейська єдність була б неможливою. Але війна на Балканах довела, що основи цього миру після падіння комунізму (після чого інтеграція охопила уже всю Європу) є досить крихкі. Високий ступінь добробуту виявив і величезну прірву між матеріальним достатком та духовною порожнечею.
Розходження економічних інтересів, основи конкурентності, на які опирається вільний ринок, значна різниця у ринковому, і навіть цивілізаційному, розвитку, глобалізація, депопуляція високо розвинутих держав, з одного боку, та проблема іміграції й еміграції, з іншого, а також націоналістичні рухи, що відроджуються в різних частинах континенту, доводять, що європейська спільнота мусить докласти нових зусиль, аби те, що об’єднує, могло дієво протиставлятися деструктивним тенденціям у розширюваній Європі. Без поваги до певних елементарних моральних норм, що забезпечують суспільний спокій, а також мирне співжиття і співробітництво людей у справі спільного добра, суспільство може легко піддатися спокусі насилля та безкомпромісної боротьби за добробут, яка збільшить і так велику різницю між багатими й бідними.
Європейський Союз не є ані звичайним поняттям географічним, ані лише союзом ринковим, економічним чи монетарним, але виступає передусім спільнотою історії та цінностей. Це твердження мусить відобразитися також у європейському законодавстві та в однозначному окресленні фундаментальних цінностей, причому не лише етичних, але й релігійних.
Чим більшою виступає культурна, релігійна, етнічна, а також господарська й економічна розбіжність, тим виразнішою виступає потреба духовної єдності. Якщо не вдасться створити мінімальної духовної спільноти, то це може призвести до напружень та боротьби.
Іван Павло ІІ ув апостольській адгортації «Ecclesia in Europa» писав: «Здається, що часи, в яких живемо, та пов’язані з ними виклики, це період падіння. Стільки людей справляє враження, що вони дезорієнтовані, невпевнені, позбавлені надії, стан духа багатьох християн схожий. Численні неспокійні ознаки з’явилися на початку третього тисячоліття на горизонті європейського континенту, який, хоч і наповнений знаками та свідченнями віри, а його суспільство, без сумніву, живе у більшій свободі та є більш об’єднаним, відчуває наслідки порожнечі, яку давня та найновіша історія сповнила у найглибших тканинах його народів, що часто призводило до розчарувань» [7, № 7].
Важливим є повернення до християнського коріння, що не означає, проте, насаджування чогось іншим або поворот історії назад. Це є, як пригадує Іван Павло ІІ, велике багатство, завдяки котрому можемо будувати тривалу єдність Європи.
Чимало християнських святих виступають особливими символами єдності європейських народів не лише через позанаціональність подвигу святості життя, але й через своє земне походження та конкретну діяльність в суспільному житті чи містичне заступництво перед Богом. Приміром, святі Кирило та Методій («солунські брати», слов’янська місія котрих з благословення Святого Престолу була вельми важливою в інкультурації християнства та єдності великих традицій Сходу й Заходу), святий Адальберт-Войцех (перший чех на троні празької катедри, митрополит першої польської столиці Гнєзно, сліди життя котрого бачимо також у Магдебурзі, Равенні, Вероні та Римі), свята Ядвіга (угорська принцеса на польському троні), свята Едіта Штайн (польська єврейка, що здобула класичну освіту в традиціях німецької філософії та найвище наукове визнання) тощо. Одним із них виступає святий Юзеф Більчевський, латинський митрополит Львова, котрий разом зі своїм добрим приятелем, главою Української Греко-Католицької церкви Андреєм Шептицьким (беатифікаційний процес котрого триває) всіляко виступав з мирними ініціативами під час польсько-української братерської війни.
Св. Юзеф Більчевський у промові перед студентами й професорами з нагоди ювілею Львівського університету (1912) зазначив: «Знаю, які прагнення розпирають Вам серця. Прагнете передусім знання, поступу. Слава Вам за те, що плекаєте такі високі гасла у Ваших душах. Звичайно, не потребує пояснювати, що не кожний рух є поступом. … Отож, не кожному духові вірте, але перевіряйте та лише за тими прямуйте, у котрих поступ зрівноважується з поняттям походу до всесторонньої досконалості, з приростом розумового та морального добра. Йдіть за ними та чиніть те, що Вам наказують» [4, 92]. Таке відчуття правильної дороги духовності й моралі вкрай потрібне сучасним європейцям.
Вельми важливим є поняття європейської ідентичності, котра найчастіше розуміється, проте, в категоріях історичних, культурних, етнічних чи національних. Ідентичність не означає, безперечно, уніфікації та уподібнення. М. Валковіц із Хорватії вказав, що християнська ідентичність окреслюється у зв’язку до Христа та вимірюється близькістю до Нього. Християнська тотожність виражається в уподібненні способу мислення, оцінювання та життя до Христа. Теологічною мовою то називається об’явленням Христа в Собі. Зовнішнім знаком цієї тотожності є любов, що розуміється як agape, що особливо виражається у готовності до прощення та поєднання. Спільна новозаповітна основа ідеї поєднання в християнській культурі Європи становить особливий обов’язок та завдання для християн. Вони вірять, що Христос поєднав людство із Собою, тобто усунув гріх, що відділяв нас від любові Отця. Християни, поєднані із Богом Отцем через Ісуса Христа, несуть у собі особливе зобов’язання передавати те, що самі отримали від Господа [Див.: 9, 21].
Притаманне сучасній Європі явище еміграції вимагає від християн здатності бути толерантними до кожної людини: «Перед обличчям явища міграції з’являється проблема здатності Європи до вироблення форм дієвого прийняття та гостинності. Цього вимагає «універсалістська» візія спільного добра; поглядом варто сягнути далі, аби охопити ним потреби цілої людської родини. Саме явище глобалізації вимагає відкриття й співучасті, щоб воно не стало джерелом відторгнення та відкидання на маргінеси, але швидше солідарної участі всіх у виробництві та обміні благ» [7, № 101].
Християни виступають свідками незламної надії, котру мають нести Європі та світові. Корінням християнської надії є не історія, не культура, але Ісус Христос, котрий виступає sacramentum spei – таїнством надії. Святіший Отець Бенедикт ХVI в енцикліці «Spe salvi» пише: «Spe salvi facti sumus» - надією бо ми спаслися (Рим. 8, 24), говорить святий Павло римлянам, а також нам. «Відкуплення», спасіння, згідно християнської віри, не є лише звичайною подією. Відкуплення було нам жертвуване, бо нам було дано надію, надію незрадливу, силою котрої можемо ставити чоло нашому теперішньому: теперішність, навіть обтяжливу, можна пережити та прийняти, якщо воно має якусь мету та якщо цієї мети можемо бути певні, якщо ця мета така велика, що виправдовує важкість дороги» [2, №1].
Основним завданням християн є впровадження у життя християнської антропології. Іван Павло ІІ стверджував, що комунізм упав внаслідок хибної антропології, яка вважала людину лише елементом, гвинтиком суспільства, а не індивідуальністю. Християнська ж антропологія розуміє людину як образ та подобу самого Бога. Людину слід розглядати у категоріях цілісності, цінувати її геній та пошановувати з огляду на вроджену гідність, згідно плану Творця.
Іван Павло ІІ в енцикліці «Centesimus annus» підкреслив, що людина, на котрій Церква зосереджує свою увагу, не є «абстрактною» особою, а реальною, «конкретною» та «історичною». У цьому ж документі, покликаючись на свою першу програмну енцикліку «Redemptor hominis», Святіший Отець говорив, що «Христос є основоположною дорогою Церкви…і дорогою кожної людини. І на цій дорозі, котра веде від Христа до людини, на дорозі, на якій Христос єднається з людиною, Церкву ніхто не може зупинити… Це вимога тимчасового та вічного щастя людини. Церква, з огляду на Христа, єднається з кожною людиною, і з огляду на цю таємницю, яка становить життя самої Церкви, не може залишитися невразливою перед усім, що слугує добру людини, як і не може залишитися байдужою перед тим, що їй загрожує» [6].
Кардинал Т. Бертоне підкреслив: «Людину належить розглядати у повноті правди її екзистенції, її індивідуального, а водночас спільнотного та суспільного існування, в масштабі народу, а також цілого людства. Такою є людина у повноті правди свого життя, в своєму сумлінні, в своїй постійній схильності до гріха, а також постійному прямуванні до правди, добра, краси, до справедливості та любові. У ній примирюються взаємно протилежні елементи. З одного боку, як творіння, вона досвідчує всіляких утисків та обмежень. З іншого ж, відчуває, що є необмеженою в прагненнях серця та незамінимою у власних очікуваннях. Піддавана різним спокусам, людина відчуває примус до вибору лише деяких із них та відмову від інших… Церква зосереджує свою увагу на цій людині, сучасній людині, яка виявляється під загрозою того, що сама творить, яка часто стає жертвою поступу, котрий зведений її ж руками та є плодом її генія» [3].
У документі «Ecclesia in Europa» читаємо: «Ми є свідками поширеної фрагментаризації екзистенції; домінує почуття усамітнення; множаться поділи та контрасти… Однією з причин згасання надії є спроби нав’язування антропології без Бога і без Христа. Такий тип мислення довів до того, що вважається людину за абсолютний центр реальності, що дозволяє їй таким чином всупереч природі речей зайняти місце Бога, але Бог творить людину. Забуття Бога довело до відкидання людини і тому не слід дивуватися, якщо в цьому контексті відкрився величезний простір для вільного розвитку нігілізму на полі філософії, релятивізму у сфері теорії пізнання й моральності, прагматизму та навіть цинічного гедонізму в структурі щоденного життя. Європейська культура справляє враження «мовчазної апостазії» ситої людини, котра живе так, ніби Бог не існував» [7, № 8].
Загалом, ніхто не піддає сумніву, що християнство є одним з істотних елементів європейської культури й ідентичності. Вистачить глянути на твори мистецтва, архітектури, пам’ятки літератури, шедеври музики, що виросли з християнських джерел, аби переконатися, що без Євангелії європейська культура є незрозумілою.
Християнству вдалося гармонійно зінтегрувати духовний зміст юдаїзму, грецької думки та римського права в єдину й тривалу єдність, що називається «christianitas». Християнство становить не лише важливий елемент історичної пам’яті, але й вагому складову поняття європейської ідентичності. Без Христової віри Європа перестає бути сама собою. Наскільки легко визначити індивідуальну ідентичність, що опирається на свідомості та свідченні окремої особи, настільки важко виділити групову ідентичність, через різнорідність ідей, поглядів.
Церква – інституція як універсальна, так і локальна, тому в цьому аспекті має особливу функцію до виконання: оберігати ідентичність локальних спільнот, зокрема національних, при одночасному їх підпорядкуванні спільному добру міжнародного співтовариства. У християнській візії турбота про добро особи якнайтісніше пов’язана зі служінням загальному благу, котре розуміється як «сума таких умов суспільного життя, в яких люди можуть повніше та швидше осягнути власну досконалість» [5, № 26]. Спільне добро слугує водночас як суспільству, так і окремій особі, котра визволиться із прагнення егоїстичного збагачення. Обов’язки особи та суспільства взаємно доповнюються та зміцняються. Іван Павло ІІ нагадав: «У соціальній науці Католицької церкви, що ґрунтується на біблійному об’явленні та природному праві, поняття спільного добра знаходить застосування у всіх сферах організації людського суспільства. Існує національне спільне добро, котрому слугують державні інституції. Але існує теж – хто б міг це заперечити у добу взаємного проникнення господарських систем та різноманітного обміну в Європі та в цілому світі – спільне континентальне, та навіть загальносвітове, добро» [8, 45]. Поважаючи загальне добро, «суспільство визнає, що воно повинно слугувати людині, яка могла б реалізувати природні прагнення як особа та громадянин суспільства. Ці прагнення закорінені в її природі та водночас є правами людини, до котрих належать право на життя, на фізичну й психічну недоторканність, на свободу сумління, поглядів та релігії» [8, 45].
Одним із важливих елементів європейської культури є поняття свободи, що закорінене в біблійній традиції та становить суттєву ознаку християнства. Католицька церква повчає, що справді вільною є та людина, котра цілком реалізує пізнане добро: «Людина може звертатися до добра лише при умові свободи» [5, № 17]. Це є важливий дар і завдання до реалізації.
Людина не може обирати своє минуле, воно їй дається без вибору. Проте, креативність полягає у тому, що людина обирає те, що в ньому є доброго, випробуваного екзистенціально-аксіологічними вимірами, та поглиблює й доповнює новим досвідом.
Варто усвідомити, що не існує в певному значенні аксіологічної нейтральності. Людина створена вільною істотою, котра постійно робить вибір між добром та злом. У розвитку європейської цивілізації від самого початку важливим критерієм розпізнавання добра і зла було теономічне право Декалогу, заповіді якого містять глибокий гуманістичний потенціал, слугують інтегральному розумінню добра та розвитку людини. До сьогодні не вдалося виробити, попри зусилля, «лаїцького» морального кодексу, який мав би опиратися на «суто людських» цінностях. Християнська аксіологія вважає, що те, що є справді Божим, водночас – глибоко людське; і навпаки, те, що людське є й Божим. Лише християнство є релігією Бога, котрий став людиною та «втілився» у людський світ, в якому присутній у різних іпостасях. Редукування цінностей виключно до людського виміру найчастіше є джерелом крайнього морального релятивізму (добрим є те, що є для мене добрим). Аксіологічна вседозволеність у випадку суперечності інтересів провадить до суспільних колізій та конфліктів. Часто призводить до морального нігілізму, котрий зло називає добром, а добро – злом. Його наслідком є духовна криза багатьох, особливо молодих людей. Досвід показує, що безідейна, духовно бездомна людина передусім захищатиме власний інтерес, а не ангажуватиметься в будівництво кращого, більш людського світу [Див.: 9, 61-62].
Досвід переконує: коли людина чинить себе саму виключною мірою усіх речей без співвіднесення до вищих (трансцендентних) цінностей, то вона легко стає невільником власної обмеженості. Іван Павло ІІ слушно пригадує, що людське життя і світ, збудовані без Бога, в результаті повертаються проти людини [Цит. за: 9, 23].
Так часто декларована зараз світоглядна нейтральність, нерідко ототожнювана з лаїцизмом, не може слугувати синонімом арелігійності чи ширмою до боротьби з релігією. Іван Павло ІІ під час однієї з проповідей відзначив: «Постулат світоглядної нейтральності слушний головним чином в тому значенні, що держава мусить захищати свободу сумління та віросповідання усіх своїх громадян, незалежно від того, яку релігію чи світогляд вони визнають. Але постулат, щоб до суспільного й державного життя в жодному разі не допускати виміру святості, є постулатом атеїзування держави та суспільного життя і не має нічого спільного зі світоглядною нейтральністю» [Цит. за: 9, 23].
Джордж Вайгель звертає увагу, що серцем культури є власне «культ», тобто те, що зберігаємо та пошановуємо у власному серці. Якщо об’єкт культу є фальшивим, якщо він веде до егоцентричного поклоніння своєму «я», то культура обов’язково прямує до свого занепаду. Звідси вчений робить висновок: «Внутрішньо зіпсована культура, з котрої зникли трансцендентні пункти співвіднесення до людського мислення та діяльності, погано служать справі людської свободи й демократії, оскільки демократія в підсумку опирається на переконання, що людська особа посідає непроминальну гідність та цінність, а свобода не є звичайною самоволею» [Цит. за: 9, 23-24].
За Полем де Валері, істотні елементи європейської ідентичності у своїх коріннях можна звести до трьох основних джерел, а саме: грецької думки, римського права та юдео-християнської духовної спадщини. Символом їх можна назвати три пагорби – Акрополя, Капітолія та Голгофи [Див.: 9, 53]. Підставою етичного кодексу європейської цивілізації стала Біблія з Декалогом, подвійною заповіддю любові та ідеєю примирення. Найціннішим внеском Святого Письма до світової цивілізації є гідність людини, що закорінена в Богові через обов’язковість вільного вибору та здатність любити іншу людину, що є видимим образом та подобою самого Бога.
Св. Іриней, що жив у ІІІ ст., виразив цю правду коротко так: Gloria Dei homo vivens est - «Славою Бога є людина, що живе» [Цит. за: 9, 54]. Олександр Мень на останній своїй лекції перед загибеллю сказав: «Християнство є освяченням світу, перемогою над злом, над темрявою. Вона почалась у ніч Воскресіння, і вона продовжується, доки стоїть світ» [1, 249]. Архієпископ Я. Доре сказав: «Європа буде Європою права й етики, буде Європою духа – або її загалом не буде» [Цит. за: 9, 68].
Іван Павло ІІ цитує оптимістичний погляд на майбутнє Європи отців ІІ Ватиканського собору: «З радістю спостерігаємо зростаюче взаємне відкриття народів нашого континенту, а також поєднання націй, що в минулому ворогували, поступове включення в процес інтеграції країн Східної Європи. Розвиток взаємних контактів, співпраця та обмін у різних сферах творять крок за кроком нову культуру, і навіть європейську свідомість, котра – як віримо – збудить відчуття братерства та волю солідарності, особливо серед молоді. Із задоволенням відзначаємо факт, що всі згадані процеси відбуваються на демократичній дорозі, мирним способом та в дусі свободи, котрий шанує та цінує природну різницю та активізує й підтримує прагнення до єдності Європи. Дивимося із задоволенням на всі ініціативи, які піднято, аби вдосконалити принципи поваги прав людини. На завершення, у контексті до обґрунтованої та необхідної економічно-політичної єдності Європи, а також перед такими знаками надії, як визнання прав до гідного життя, виражаємо щире побажання, щоб у духові творчої вірності гуманістичної й християнської традиції нашого континенту був гарантований примат етичних і духовних цінностей» [7, № 12]. Така візія і надія є актуальними в християнському дискурсі і досі.
Досвід останніх десятиліть доводить, що сучасна Європа потребує виразного ціннісно-морального компаративу в розбудові власного майбутнього, в якому не достатньою є лише монетарна, економічна, політична й ринкова інтеграція.
Наш континент потребує збереження власної релігійно-етичної основи, яка сформувала феномен європейської цивілізації, синтезуючи спадок античності та юдео-християнської традиції. Ідентичність Європи полягає в тому, що вона є спільнотою історії та цінностей, її континуальний дискурс наповнений прикладами глибокої віри (численних святих, що є патронами єднання) та справжнього гуманізму, відмова від яких означала б кризу самототожності.
Християнська квінтесенція, на якій базується європейська ідентичність, заснована на заповіді любові-agape, котра зі спасенною євангельською надією, джерелом якої є Ісус Христос, прощає та поєднує (зокрема, у контексті сучасних демографічних процесів еміграції). Християнське бачення майбутнього європейського співтовариства опирається на християнську антропологію, котра розуміє «конкретну» та «історичну» людину як образ і подобу Божу, аналізує її в категоріях цілісності й пошановує її вроджену гідність.
Література:
1. Мень А. Мировая духовная культура. Лекции. – М.: Храм святых бессребреников Космы и Дамиана в Шубине, 2002. – 250 с.
2. Benedykt XVI. Spe Salvi // http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/encyclicals/documents
3. Bertone T., kard. Człowiek – droga Kościoła // http://www.zjazd.eu/teksty/374.html
4. Bilczewski J., abp. Uczyć, uczyć, uczyć! List pasterski do kapłanόw i wiernych // Bilczewski J., abp. Listy pasterskie. - Lwόw-Krakόw: W-wo bł. Jakuba Strzemię Archidiecezji lwowskiej ob. łac., 2004. – S. 89-103.
5. Gaudium et spes // http://www.opoka.org.pl/biblioteka/dokumenty
6. Joannes Paulus P. P. II. Centesimus annus // http://www.vatican.va/holy_father/john_paul_ii/encyclicals/documents
7. Jan Paweł II. Ecclesia in Europa. // http://www.opoka.org.pl/biblioteka/W/WP/jan_pawel_ii/adhortacje/europa_28062003
8. Jan Paweł II. Przemówienie do parlamentów Unii Europejskiej // L̉Osservatore Romano, wyd. polskie. – 2001. - № 1. – S. 43-46.
9. Muszyński Henryk J., abp. Europa wspόlnotą ducha. – Gniezno: GAUDENTIUM, 2007. – 298 s.
Рецензент – проф. Вандишев В.М.