Повторева С.М. – канд. філос. наук
Національний університет „Львівська політехніка”
РОЗВІДКИ Г. СКОВОРОДИ В ДІЛЯНЦІ СЕМІОТИКИ І ПОСТСТРУКТУРАЛЬНИЙ ДИСКУРС
„...Радуйся верных озаряющая смыслы!”
Г.С. Сковорода
Стаття присвячена ідеям Г.Сковороди, що набули сучасного звучання у контексті семіотики і постструктуралізму. Автор аналізує бінаризм, властивий філософії українського мислителя. Це особливо стосується символізму Біблії. У статті доводиться, що Г.Сковорода інтерпретував Біблію як символічну систему, базовану на внутрішніх відмінностях. Г.Сковорода розглядав Біблію як модель суспільства і людського життя. Український мислитель особливу увагу приділяв семантичним аспектам символів.
Ключові слова: біблійний символ, бінаризм, дві натури, семіотика, структура.
Povtoreva S.M. The semiotic investigations of G. Skovoroda and poststructuralism discourse. The article is devoted to the G. Scovoroda ideas which now became contemporary of semiotic and post-structuralism context. Author analysis the binarism represented by Ukrainian thinker philosophy. That in our case concerns the interpretation of Bible symbols. The article means to prove that G. Sкovoroda interprets the Bible as a sign system of internal dependencies. G. Scovoroda sees the Bible as a model of society and people’s life in general. The Ukrainian thinker paid special attention to the semantic aspects of symbols.
Key words: Bible’s symbol, binarism, two natures, semiotic, structure.
Творчість Григорія Сковороди, незважаючи на дифірамби на його адресу, не є достатньо дослідженою і оціненою в українській і світовій філософії. Тому заглиблене і об’єктивне вивчення його спадщини в контексті проблем сучасної філософського (зокрема постструктурального дискурсу) і розвиток його ідей постають актуальним завданням вітчизняних філософів. Одним з напрямів філософії Г.Сковороди були роздуми над знаковою природою мови і роллю знаку у формуванні світогляду людини. Виходячи з цього, автор даної статті ставила за мету проаналізувати ряд ідей Сковороди, що набули сучасного звучання в межах методології семіотики і постструктуралізму. Результатом дослідження стали такі висновки. Філософії українського мислителя властивий бінаризм (позиція, заснована на відношеннях протилежностей). Найбільш виразно це втілено у роботах, присвячених тлумаченню символічної мови Біблії. У статті доводиться також, що Г.Сковорода цілком у дусі семіотики розглядає цілу Біблію як знакову систему і виділяє її основні структурні відношення. Він досліджує біблійні символи і на цій основі розглядає Біблію як модель, через яку можна зрозуміти всі інші системи суспільства і людської життєдіяльності. Особливу увагу приділяє мислитель семантичному аспектові символів, одній з найбільш важливих ділянок семіотики.
Розглянемо деякі підходи до вивчення явищ світу, втілені у творах Григорія Сковороди, що цілком корелюють з новітніми методологічними тенденціями сучасної західної філософії, зокрема семіотикою, семіологією, структуралізмом і постструктуралізмом. Новаторство і глибину філософії Г.Сковороди, які дали йому змогу випередити свій час, починають усвідомлювати як вітчизняні [6], так і зарубіжні, зокрема французькі філософи, в тому числі і представники структуралізму, які підкреслюють близькість ряду міркувань українського мислителя до напрямів найновішої західної філософії, в межах якої досліджуються питання розвитку пізнання, а також комунікації людей у соціальних структурах [4, 100-101].
Відомо, що вихідні засади семіотики як теорії знаку закладено видатним французьким вченим-лінгвістом Фердинандом де Соссюром. Він започаткував новий напрям у лінгвістиці, який відрізнявся від попередніх тим, що в його межах мова почала розглядатися як знакова система. За його думкою, не походження слів, а взаємозв’язки – це головне у мові, саме вони повинні вивчатися першочергово. Визначивши мову як знакову систему, де Соссюр виділяє в ній сукупність відношень (структуру) у якості предмету лінгвістичного дослідження. „У мові все базується на відношеннях”, - зазначав він [8, 155]. Значення знаку Ф. де Соссюр розглядав як функцію його структурної цінності у мові. Ця позиція привела до формування нового напряму методології і філософії – структуралізму, а згодом і до постструктуралізму. Г.Сковорода також звернув увагу на роль мови.
Г. Сковорода суттєво базував свої позиції на докладному вивченні мови Біблії. Відомо, що в його онтології Біблія займає позицію третього світу, який опосередковує великий світ (макрокосм) і малий світ (мікрокосм) у структурі світобудови. Біблія постає значною мірою як методологія, „тайное руководство блаженныя натуры, могущая… наставить на путь мира” [2, 451], за допомогою якої людина пізнає світ і себе саму. Її роль у структурі свідомості людини визначається саме цим посередництвом, опосередкуванням, медіацією. Відзначимо, що категорії „Третє” (the Third), або „Посередник” (Medium) є базовими у постструктуралізмі. Третє є виразом тих речей, які не виступали би як те, що з’являється, якщо би не були пов’язані конституційно з двома іншими речами [9, 466-467]. Отже, Біблія постає у своїй істинній ролі, за Сковородою, як посередник між світом Космосу і світом людей.
Зазначимо, що медіація постає одним з базових у сучасному мисленні, є важливою складовою семіотики, яка аналізує різні вияви комунікації (у сфері науки, художньої літератури і мистецтва, політики, засобів масової інформації тощо). Медіативний вираз взаємозв’язку суперечностей є специфічним принципом структуралізму і постструктуралізму. Медіативність дозволяє ефективно вивчати структури пізнавальної діяльності, утворені багатогранними зв’язками між суб’єктом і об’єктом, емпіричним і теоретичним знанням. Значного поширення цей принцип набув в структуралістському аналізі медіативних елементів як проміжних ланок у взаємозв’язку теорії і практики. Такі елементи конкретизуються через поняття „плани”, „програми”, „проекти”. У виробленні таких конструкцій виявляється активність інтелекту. Розум, розвитку якого Г.Сковорода надавав надзвичайно важливого значення у житті людини (див. Пісню 10 „Саду божественних пісень...” [2, 67]), постає у сучасному структуралістичному дискурсі як завдання. Він меншою мірою є нічим не обумовленою пізнавальною здібністю, ніж наміром пізнати. Розум отримує свободу, створюючи власні знаряддя і умови. Такою програмою, зокрема, була ідея причинної неперервності в класичній механіці, а подальший розвиток цієї програми – її реалізацією. Медіативний принцип використовується також і в міркуваннях постструктуралістів про операцію як форму переходу від роздумів до створення програм та їх реалізації. Особливу увагу операції приділяють філософи і вчені, що належать до генетичного напряму (Ж.Піаже). Операція, не будучи ані теорією, ані практикою, містить в собі риси обох: вона абстрагується від ситуацій, які її мотивують, щоб організуватися за своїми власними законами, і зберігає контакт з реальністю, яку вона повинна контролювати. Операція трактується не тільки як вираз дії, але й широке поле логіко-експериментальних структур науки, які постійно виробляють нові цілі і критерії. Ідеї постійного руху, зміни структур, медіативності в постструктуралізмі відчутно присутні у концепціях ризоми, нарративу, номади та ін. Медіативних процедур потребують також інтелектуали, які здійснюють постколоніальні дослідження, Це завдання полягає у виробленні такого дискурсу, який не базується на трагічному розриві між колонізатором і колонізованим, але й не ігнорує цього розриву. Це є балансування по краях як колоніальних, так і антиколоніальних текстів, читати їх слід у межовому полі. В постколоніальних дослідженнях методологія структуралізму, а також і постструктуралізму використовувалась і використовується дуже активно.
В постструктуралізмі принцип медіації використовується дуже широко і творчо різними його представниками у дослідженні сфер словесності і художньої творчості. Американський філософ-постструктураліст Ф.Джеймісон, як і інші представники цього напряму, заперечує можливість побудови картини світу загалом, цілісного бачення світу, цілісності авторського стилю художнього твору. Він своєрідно тлумачить феномен тексту, вважаючи його продуктом революції, здійсненої структуралізмом проти емпіризму. Поняття тексту переключає аналіз з емпіричного, ізольованого об’єкту на його конструювання через відношення з іншими подібними об’єктами. Текстом є історія, класи тощо. Текст в історичному розумінні виступає як розповідь (нарратив). Текст є медіативною структурою. Це спосіб привести реальність, що складається з дуже різноманітних, суперечливих вимірів до единої форми. Така можливість реальна завдяки знаковому характеру мовних утворень. Політична сфера, індивідуальні бажання, соціальні події, неповторність художньої творчості, різноманітні часові порядки – все це за допомогою синтаксичних структур, сюжетних схем, жанрових конвенцій у тексті якимось дивом співіснують в певній цілості. За думкою Ф.Джеймісона ця медіативність, або медіативна функція мислення є яскравим виявом його діалектичності [5, 313]. Увага Г.Сковороди до медіативного характеру тексту Біблії і його міркування про її символізм виглядають у зв’язку з викладеним вище вельми прогностичними. Можна припустити, що ідея медіативності Біблії, а також будь-якого тексту вже для Сковороди була важливим методологічним принципом його філософії.
Інтерес до структурності явищ простежується в цілому ряді творів Г.Сковороди. Ідея двох протилежностей („бінаризму” – за термінологією Ф. де Соссюра і постструктуралізму) як основи структурних відношень постає базовим принципом творчості видатного українця. „Весь мір состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая, - зазначає Г.Сковорода” [2, 145]. Відомо, що структуралісти (напр., К.Леві-Строс) намагалися виявити у будь-якій знаковій системі елементарну структуру, яка a priori являє собою структуру будь-якої розумової діяльності і, отже, структуру Духа. Такою вони вважали структуру бінарних відношень будь-якої можливої комунікації, в цьому вбачали основоположний закон інтелектуальної діяльності. Бінарний принцип, робочий інструмент логіки кібернетичного моделювання, таким чином, перетворюється на філософський принцип.
У творчості Г.Сковороди бінаризм також постає методом тлумачення різноманітних явищ буття як тексту. В нього світ свідомості являє собою систему символів, вилучених із реального контексту життя. Свідомість передбачає діалог зі світом реальності, діалогічна форма і прийом антитези є найбільш поширеними у творах Сковороди для репрезентації смислотворчої діяльності [6, 141]. Художня форма ряду творів слугує мислителю для унаочнення концепції двох протилежних натур його філософії. Сковорода зіставляє здоровий глузд буденної свідомості і зміст, що розкривається через філософську рефлексію. Виразним прикладом бінаризму мислення Г.Сковороди можуть служити його байки. Мислитель вважав байку мудрою іграшкою, що приховує істину за видимістю, зовнішністю, тлінністю. Природа байки є подвійною, протилежність її форми і змісту примушує людину замислитися, шукати за алегоричним виразом певну загальну ідею.
Особливо виразно бінаризм мислення Г.Сковороди виявляється у творах, присвячених Біблії. Підкреслюючи двоїстий характер світу Біблії (її смислу і зовнішнього виразу, форми і змісту тощо), він застерігає від одномірного, спрощеного і тому небезпечного для людини прочитання біблійних текстів: „Нарцыс изрядная статуя и живая фигура чтущих біблію, но одну в ней тлень свою видящих, а не проницающих в сокровенное под тленью” [3, 153]. У творі „Имя ему – потоп зміин” мислитель міркує над потрійними опозиціями, відомими з давніх часів, а також іншими фігурами (символізм яких нерідко набуває форми числа), що, на думку Сковороди, становлять приховану основу структури божого світу. „А кто с Піфагором раскусил фігурный тріугол, – образующій истину, – підкреслює Сковорода, – той видит, яко в нем 3, 2 и 1 есть тожде”. І далі читаємо: „...Вся тварь есть то секомая натура... Светлыи же ангелы озаряют смыслы. Тріугол, квадрат, коло, сонце, просфорный хлеб, с вырезанным средь его и вынятым квадратом или тріуглом, ...все сіе единость образует” [3, 153].
Зазначимо, що основою виділення мовних структур і формування предмету структурної лінгвістики стало розкриття Соссюром сутності структурної одиниці слова – фонеми. Властивості мовних одиниць він розумів як залежні від відношень, що виникають у процесі їх функціонування. Суть усіх мовних відношень Ф.де Соссюр вбачав у різницях і протиставленнях. Він визначає фонеми як „перш за все опозитивні і негативні сутності” [8, 151]. Французький вчений у своєму мисленні вийшов далеко за межі лінгвістичної науки, він побачив мову як цілісний феномен, розкрив її характер як хоч і найбільш важливої в житті суспільства, але не єдиної семіологічної системи, заклавши тим основи вчення про знаки – семіології. Крім мови як найбільш складної знакової системи, він вказував на інші знакові системи, зокрема міфологію, моду, дорожні знаки, графічний символізм тощо.
Наведені вище уривки з текстів Г.Сковороди показують його зацікавленість не тільки словесним, але й графічним символізмом Біблії та ряду інших знакових систем (єгипетської, піфагорійської тощо). В сучасній семіотиці такі знаки називають іконічними icon, iconic sign). Це знаки, що мають безпосередню, наочну (наприклад, зорову) подібність зі своїм об’єктом. Таким є зокрема геометричне креслення. У Сковороди подібність графічних зображень у різних предметах (квадраті, колі, сонці та ін.) є виразом початкової структурної єдності світу, яку треба зрозуміти і правильно витлумачити.
Цілком у дусі семіотики [7, 378-379] він розглядає Біблію як знакову систему, як модель, через яку можна зрозуміти всі інші системи суспільства і людської життєдіяльності. Особливу увагу приділяє мислитель семантичному аспектові символів, розтлумачуючи їх не тільки через з’ясування змісту словесних виразів, але й шляхом графічних зображень та малюнків. Наприклад, черепашка, устриця означає те, що сутність не надається розумінню через зовнішнє, а потребує розкриття глибинного, того, що всередині. „Шукай себе всередині себе...А дабы я бога искал нутр себе самаго. К сему отправляет меня устрица моя” [2, 449]. Соловейко, що сидить на гілочці і вчить своїх дітей співати, символізує, за Сковородою, ту біблійну істину, що батьки – наші найкращі вчителі і слід шанувати наших батьків і традиції предків.
Слід зазначити, що Г.Сковорода задовго до будь-яких представників семіотики намагався представити Біблію як мережу знаків, у якій будь-які елементи значення можуть бути структурно пов’язані з будь-якими іншими елементами. Твір „Разговор, называемый алфавит, или букварь мира” являє собою таку мережу смислів. Сковорода вважає зв’язуючою ланкою, справжньою основою (змістом) всіх символів (біблійних і небіблійних), представлених і інтерпретованих в цій роботі, самого Бога. „Всей бібліи предметом, - зазначає мислитель, - сам только один бог. Тут ей конец до послъднія черты. Без его она и лжива, и дурна, и вредна. А с ним вкуснъе всъх невъст. Он свът ея грязи, как честь алмазу блеск” [2, 455-456]. У сучасній семіотиці важливими поняттями є формат словника і формат енциклопедії. І словник, і енциклопедія – це тексти, мета яких зафіксувати знання суспільства про значення знаків, що вживаються у цьому суспільстві, перш за все (але не тільки) – слів і побудованих з них виразів. Енциклопедична стаття являє собою ядро фактичних думок про референта даного слова. Йдеться про фактичне культурне визначення, яке суспільство погоджується прийняти для даної одиниці змісту. Є певні відмінності між словником і енциклопедією у семіотичному контексті. Словник за структурою будується як родо-видова моноієрархія, але цього принципу укладачі все одно не можуть послідовно дотриматись. Енциклопедію ж з самого початку будують як знакову структуру, де всі її елементи взаємопов’язані. З цієї позиції „Алфавіт (буквар) світу” Г.Сковороди можна кваліфікувати як енциклопедію, мережу знаків, поєднананих спільною основою (Богом) [9, 472-473].
Зауважимо, що сучасні постструктуралісти (зокрема У. Еко) шукають принципової можливості єдиного (але не уніфікованого) семіотичного підходу до всіх феноменів культури, намагаються виявити логіку культури через різноманітні значущі практики всередині культурного простору. Однак дана проблема не була складною для Г.Сковороди, який був впевнений, що таку єдність може забезпечити тільки Бог, якого слід шукати всередині себе, у своїй невидимій натурі. Оскільки сучасна цивілізація значною мірою відійшла від Бога, є секуляризованою, то у напрямах сучасної філософії, зокрема постструктуралізму шукають якогось іншого принципу і не знаходять його.
Важливою ідеєю, що випливала з його семантичних досліджень, Г.Сковорода вважав єдність імені (слова) і сутності (смислу) у Бога, який, як тільки назвав, так і сутність дав. Слово Боже постає як істина, серцевина буття. Це нагадує тенденцію сучасної філософії до онтологізації мови, коли мовні структури розглядаються як первинні у житті людини і суспільства. У Бога „имя и существо есть тождеством” [2, 444], - стверджує мислитель. Однак зазначимо, що у постструктуралізмі, на відміну від позиції Г.Сковороди, йдеться більшою мірою не про Слово Боже (Біблію), а про людську (штучну і природну) мову. Що ж до мови людей, то Сковорода, спостерігаючи розбіжність словесного виразу і суті речі, вважав, що причиною її є людська неправда „Быть и называться раздъляет наша лож, а не божiя нераздълная истина... Бог, раждая, вливает существо, силу и естетство, а сим самим нарицает [2, 444]. Згадаємо, що у сучасному напрямі семіотичного характеру (постструктуралізмі) вельми поширеним є поняття „симулякри”, яким позначається розбіжність символу і змісту явищ, їх іноді гранична протилежність і навіть зникнення речі за маревом.
Отже, уважаємо, що найбільш поширеним цей термін є у творах французького постструктураліста Ж.Бодрійяра, який створив цілу теорію розмноження симулякрів у сучасному світі. Наш світ, на думку французького мислителя. – це світ, у якому модель виробництва була замінена кібернетичною моделлю симуляції, кібернетизації суспільства. Симулякр тлумачиться в нього як копія або відтворення реального, що проходить різні етапи, набуває автономного статусу і відривається від реального. Симулякр маскує і спотворює об’єктивну реальність. Він маскує відсутність цієї реальності. Він врешті решт не має стосунку до жодної реальності, постає власним чистим симулякром [1]. Про симулякри, які надають неістинності нашому існуванню, поглиблюють віртуальний характер сучасного життя, цілком зануреного у штучний світ техніки і поневоленого технікою, можна образно сказати словами Г.Сковороди, який вже давно спостерігав це явище: „Пустое имя без существа подобное виноградному гроздью, на стене живописью хитро изображенному. Он накрашен, видом сущого грозда обманывает, обещая сокровенный вкус сладкаго муста, а безразсудныя птички, прилетывая, льются в немую стену” [2, 444].
Література:
1. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К., 2004.
2. Григорій Сковорода. Повн. зібр. тв. у 2-х тт.. – Т.1. – К., 1973.
3. Григорій Сковорода. Повн.зібр. тв. у 2-х тт.. – Т.2. – К., 1973.
4. Кравець К. Григорій Сковорода. Паризький колоквіум 1973 // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність: Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г.Сковороди 21-22 грудня 1997 р. – Львів, 1996.
5. Новейший философский словарь. Изд. 3-е. Минск, 2003.
6. Попова Н. Г.Сковорода і проблема тлумачення тексту // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність: Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г.Сковороди 21-22 грудня 1994 р. – Львів, 1996.
7. Семіотика // Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003.
8. Соссюр Ф.де. Курс общей лингвистики // Труды по языкознанию. – М., 1977.
9. Эко У. Роль читателя. Исследования по семиотике текста. – М., 2005.
10. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб., 2006.
Рецензент – проф. Вандишев В.М.