І.В. Усанов (Полтава)
ОСОБИСТІСТЬ ЯК ПРОДУКТ ВИРОБНИЦТВА ПОСТСУЧАСНОЇ ОСВІТИ
В статье рассмотрено превращение системности с теоретического в действующий субъект современных трансформационных процессов, вчастности, в сфере образования и личного самоопределения. Техносфера постсовременности создает систему манипулирования знаками-образами, виртуализированым смыслом или информацией, перекодируя мир как информационное поле, где личность редуцирована до индивидуального существования, которое отстранено от непосредственного опыта бытия. Личность сводится до двух главных системных функций – профессионала и пользователя.
Ключевые слова: личность, образование, постсовременность.
Актуальність теми особистості у постсучасному суспільстві визначається характером трансформаційних процесів, де не стільки сама особистість творить історію, суспільство та цінності, скільки її існування поставлено на конвеєр тотального виробництва в системі соціальних відносин та освітніх програм.
Сучасна освіта, перетнувши межу другого тисячоліття, якому вона завдячує своїм народженням, все важче утримує свій класичний образ. Уже давно сім благородних наук середньовіччя: тривіум – граматика, риторика і діалектика та квадріум – арифметика, геометрія, астрономія і музика розрослися до ста, а то й більше різноманітних курсів, що вивчаються студентом протягом п’яти років та залишають у нього зовсім не той відбиток, що передбачався самим творцем класно-урочної системи Я.Коменським. Його технічна інновація, подібно до друкарського верстату, повинна була викарбувати образ Божий у людині, проте з часом, результатом такої діяльності явилося втілення самої системи, замість розгортання душевного досвіду. Осмислення змін, що сьогодні відбуваються в освітньому просторі та їх вплив на процеси особистісного самовизначення є актуальною проблемою, оскільки глибина перетворень вражаюча.
Дана стаття має на меті показати, що системність із теоретичного конструкту перетворюється на самостійного персонажа історії, досягнувши свого максимального втілення у соціальних мегамашинах, що використовують людський фактор як основне джерело свого існування. А також розглянути проблему відтворення особистісного буття за допомогою системи освітньої індустрії.
Для досягнення даної мети необхідно вирішити ряд наступних завдань: показати, що статус особистості змінився у постсучасному суспільстві, вказати на зміну засобів реалізації особистісного існування, проаналізувати вплив технічного середовища на базові атрибутивні характеристики особистості, поставити на проблемний рівень появу нового гравця історичного процесу – надособистісну анонімну систему.
Поставлені питання розглядаються в цілому ряді сучасних досліджень та публікацій, що вказують на парадигмальні зміни постсучасної епохи. Цій проблематиці, зокрема, присвячені роботи М. Уельбека „Світ як супермаркет”, Ж. Бодрійяра „Символічний обмін і смерть”, В.Розіна „Традиційна і сучасна технології” та інші.
Значний вклад в розуміння суті системних змін інформаційного суспільства в контексті глобальних трансформацій внесли М. Кастельс, М. Маклюен, А. Бард, Я. Зодерквіст, Б. Кьольнер, Д. Барвик, Д. Хольт, що вперше поставили питання про соціокультурні наслідки формування глобальних мереж.
Концепція „глобальної освіти” висвітлена в працях: Ю. Граніна, І. Жуковського, Г. Лукічева, М. Чернікова. А проблема створення глобального університету і поширення віртуальної освіти піднімаються в роботах: О. Журавльова, Б. Крука, М. Скатова, М. Штиковата інших.
Індивідуальний підхід і актуалізація характерних особливостей –– цей ідеал сучасної освіти сформувався на загальну вимогу постісторичної епохи не заради самої людини, це загальна мета теперішньої індустрії масового виробництва. Цей індивідуалізм не особистісний, а технологічний, а відповідно і характер виробництва має бути таким, щоб масово виготовляти індивідуальні речі, тобто в контексті освіти це означає, що потрібно мати такий ряд методик, набір яких дозволить відтворювати калейдоскопічну варіативність особливостей, безкінечний ряд індивідуальних рис і характеристик. Масове виробництво індивідуального – це методологічна революція постсучасної технології – це принцип, що задає структурне існування постсучасного виробництва, в тому числі й освітньо-інформаційного простору. Саме по собі це можна назвати як виробництво індивідуальності замість особистісного народження, інтелектуального замість інтелігентного, технологічного замість духовного, механічного замість живого.
Одним із основних системних трансформаторів є сучасна професійна освіта. Перед нею стоїть задача створення нової технологічної особи з високим IQ та розбурханими інстинктами, тобто оснащеним раціональним верхом і звільненим ірраціональним низом. Як сполучати ці протилежності самій особистості невідомо, середини немає, сердечне ядро цілісного існування виноситься назовні, передоручаючи себе суспільному розуму, ставлячи його посередником своєї цілісності. Тож, освіта зцілює не тому, що вона дає цілісну систему знань, а тому, що вона вмикає в систему, замість особистої сердечності дає системне підключення.
Головним ключем системного коду особистості стає споживання. Споживання – це не гра примхливих бажань, не "приватна сфера" волевияву та особистого вибору, яку можна ігнорувати або недооцінювати. Це новий і специфічний тип соціалізації, пов'язаний з виникненням інформаційних технологій і високопродуктивних економічних систем. Споживання – спосіб активної поведінки, колективний і добровільно-примусовий, оскільки на його основі базується вся система виробництва. Тож якщо не буде споживання, то порушується внутрішня динаміка зв’язків та форми суспільного існування [2].
Споживацьке суспільство є постмодерним аналогом тоталітарного, оскільки в ньому замість жорсткого примусу і силових структур задіяна м’яка методика ненасильницького примусу. Споживання стає базовою моделлю для гри з інстинктами і підсвідомими мотиваціями. Розправа з власником волі відбувається ще до початку будь-якого можливого протистояння, до всякого прояву власної волі через задоволення, „до-вольний” вплив на упередження свідомого вибору [3]. Такий прийом роботи на найнижчому, підсвідомому рівні є не що інше як спокуса. Постсучасні життєві стандарти втілюються за рахунок безмірного споживання і невтримного виробництва спокус; людина перетворюється в безумовну «машину бажання», що пестує свою чуттєвість і винятково тілесні інтуїції. В характерній супрематичній манері своїх висловів, таку культуру К.Малевич називає „харчовою” сферою: „харчовою культурною плантацією”, „харчелогією”, „харчевченням”, „харчовиками” і т.п. Харчова система добре навчилась використовувати Красу, Любов та Істину для своєї досить примітивної сутності, перетворивши їх на засіб власної мети.
Тож – „Людиною ти можеш і не бути, але студентом бути зобов’язаний” – такий непроголошений лозунг тотальної мобілізації людських ресурсів на заклик споживчої системи, але з гіркої гамлетівської іронії не на бенкет „де він їсть, а там де його їдять”. Щедровицький відмічає, що на онтологічні питання датського принца, бути чи не бути, сучасного студента взагалі ніщо не провокує, оскільки буття передбачається системно забезпеченим, тому що є невід’ємним досягненням історичних епох, здійснене в ім’я постсучасного користувача.
Ми використовуємо час, тож ми поза часом, ми використовуємо думку, тоді ми не думаємо, а міркуємо, ми використовуємо любов, але ми не любимо, ми не дружимо, а користуємося дружбою. Освіта не виводить із схову самості на світло осмисленого життя особистісне ядро людини, вона не є вихованням, а є інформаційним наповненням. Мета сучасної освіти пов’язана з маніпулятивним використанням антропологічних характеристик особистості самої по собі. Самість, в перекладі з грецької, автоматичність і автономність, тобто це той елемент живлення самодостатнього технологічного космосу, який потрібно ввімкнути в дію.
Саме цим і зайнята педагогіка, забезпечуючи людські потреби у знаннях, уміннях, навичках. Ці бажання-потреби вона ж і має пробудити у людини, сформувати педагогічним маркетингом. Тобто педагогіка необхідно має екстатичну форму, вона задовольняє той попит, який сама створює на вимогу загальносистемного виробництва. Педагогіка продукує у людини потреби під знання, які вона пропонує для задоволення цих потреб. Більшість знань не є необхідністю для людського існування, вони перетворюються на інформацію – безособистісний смисл. Кількість інформації у світі подвоюється протягом кількох місяців, вона зростає лавиноподібно і не підлягає контролю, існуючи за власними законами. Проте людство нарощує все більше інформації, щоб порозумітися і об’єднатися, але її неадекватна надмірність тільки розкидає, розпорошує по різних життєвих світах та за незлічені теоретичні обрії. Втім тотальна бездомність і не укоріненість, космічна одинокість і повсякденний аутизм примушують людей „чужакувато і опасливо” тиснутись один одного, щоб відчути хоча б зовнішню присутність, якщо не спорідненість і близькість людини до людини.
В масштабах сучасного світу системні знання стають майже неможливими. Горизонти стали настільки широкими, а глибини на стільки глибокими, що вони вже давно створюють світ за межами людських можливостей. Кожен займається своєю справою, але ніхто не має загальної картини світу. Науковий розум працює за алгоритмом дешифровки природної мудрості, пізнавши його він сам має стати мудрістю, тобто повним знанням, як і абориген, який з’їдавши серце ворога, здобував його сміливість, а з’ївши мозок – ставав мудрим.
Потік інформації змітає особистісне, досвідне сприйняття смислу, він більше не потребує укоріненості у світі, він має своє походження не від власного розуміння життєвої ситуації та положення речей, він походить від авторитета її автора, з посиланням на чужий досвід з невідомими світоглядними установками.
Знання тепер означають поінформованість та операціональну вмілість. Оперування фактами або функціональні навики замінюють безпосередній людський досвід [5]. Досвід має антропологічне походження. Досвід передбачає узгодження з сутнісним ядром особистості, він відносний, а тобто несе з собою оцінку і ставлення. Досвід має внутрішньо вкорінене знання і вміння співідносити його з людським образом існування.
Оскільки інформаційний смисл існує без переживання самого факту, без його походження і вкоріненості у житті, без способу його існування та узгодженості з іншими смислами, він сам стає самодостатнім фактом і симулятивною реальністю. Актуалізується досвід другого порядку, не власне речей і дійсності, а досвід використання інформації. Інформація відрізняється від знання саме своєю безвідносністю до людської оцінки. Інформація – це стерилізований особистісний досвід існування смислу. Такий тип чистого смислу є високотехнологічний продукт, що існує для машинного використання. Інформація – це смисл переформатований для технічної обробки і узгоджений з програмним забезпеченням. Інформація – це віртуалізований смисл.
Людське сприйняття не реальне, воно є „перетворена форма” (Мамардашвілі), у відношенні до технічної інформації: сонце не сходить, земля не центр світу, небо не голубе, душа не існує. Від шкільної парти формується світогляд подвійного стандарту розуміння світу. Об’єктивно не існує також тепла, але є рух атомів, не існує звуків, а є коливання повітря певної частоти, не існує смаку, а є хімічні властивості, радість, любов, страх – все це гормональна реакція організму на життєві обставини.
В ім’я об’єктивного світу, людський світ переживає інфляцію людяності. Замість старих типів чуттєвості постстісторична реальність пропонує більше ніж страх – жахи, більше ніж радість – комічність, більше ніж любов – секс і т.і. Варто тільки підключитися, ввійти в мережу, перемкнутися у суперлюдське. Віртуальний світ – звільняє від тілесності, від органічного тіла, від надто людського образу існування. На місце сутнісного ядра особистості закладається програмне ядро системного функціонування. Людське стає підсистемою, що еволюціонує разом із іншими системними утвореннями. Людське повинно бути доповнене рядом кодових характеристик, для модернізації недовершеної людської сутності [10].
Постсуспільство передоручає техносфері всі смисли-сутності людини і світу. В центрі пост- знаходиться життєдайна і смислотворча абсолютизована система, а все інше має похідне, вторинне існування. Буття в епоху пост- належить технологічній сфері, що продукує смисли і людини, і світу людини, тож їх сутність зазнає перекодування в єдиному потоці виробництва.
Дітей інтенсивно розвивають передові технології освіти, починаючи з найніжнішого віку. Малюк не грається в пісочку, не пускає човників з горіхових шкарлупок по дощових струмках, не майструє собі іграшок з підручних матеріалів, власноруч зроблені лук і рогатка замінені пневмопістолетами та фірмовими дротиками. Від народження кожен крок його життя опосередкований цивілізаційними принадами. Готові геометричні набори від нікітіних, монтесорі чи інших знавців, професійно виготовлені на виробничих лініях з сертифікованих пластмас та кольоровіші за будь-які кольори веселки, продумані згідно дотриманням усіх стандартів і головне добре пристосованих до дитини із забезпеченням усіх її особливостей. Хіба може щось бути в дитині такого, що не передбачено технологічно? Індустрія суспільного виробництва продіагностує та надасть найбільш ефективну програму розвитку задатків.
Навчання, тобто формування особистості, не є ділом стареньких нянечок та бабусь, що надто простакуваті і відсталі від інтенсивного життя з їхньою любов’ю та сентиментальністю, це діло обізнаних на віковій психології та методологічно озброєних вихователів професіоналів. Головним гаслом останніх є безвідходне виробництво, тобто ніяких „зайвих людей”, стара проблема „зайвої людини” має бути вирішеною радикально.
Профорієнтація як селекційний відбір має починатися якомога раніше, щоб якомога раніше отримати результат – креативного професіонала, тобто енергійну молоду людину, повну ентузіазму та навчену алгоритмам функціонування та самовдосконалення, націлену на власну самореалізацію. Людська трагічність та неможливість збутися у світі повинна сертифікуватися клеймом невдахи та нижчовартості унтерменша, по дії гасла – „якщо ти розумний, то чому не багатий”. І якщо розум є перший критерій відбору у люди, то другим є молодість, як базова цінність техносуспільства, бо людина до старості має залишатися молодою, споживчо-активною та креативно-енергійною.
Не зважаючи на те, що діти не можуть засвоїти величезної кількості інформації, що рушиться на них, вчителі ще збільшим усердям вкладають у них освітні програми, й роблять це з таким самозабуттям, наче „это есть наш последний и решительный бой”. В дійсності, вони всі раби системи освіти, що працює на вимогу часу та у відповідності до ідеалів прогресу. Такою надзвичайною інтенсивністю досягається не стільки якість знань, скільки симулятивні здібності. Якщо одиниці справляються з програмним навантаженням, то сотні симулюють їх проходження. Втім, це не важливо, для системи симуляція не менш цінний продукт виробництва, головне відбувається форматування свідомості, узгодженої з загальним цивілізаційним кодом.
Освічені люди – головний ресурс системи і потреба буде тільки зростати. Та одночасно, ситуація складається так, що люди з високими інтелектуальними даними можуть бути незатребуваними. Переверобництво освіти перевищує критичну межу, за якою випущені спеціалісти ніби-то не потрібні. Проте, це дає змогу, з одного боку, активізувати їх креативні характеристики для здійснення відбору й селекції. А, з другого боку, проблема перевиробництва вирішується через її подвоєння – ці спеціалісти починають спеціалізуватися по підготовці та перепідготовці нових спеціальностей. Кількість фахів зростає пропорційно зростанню загального системного рівня суспільного виробництва по виробництву суспільства. Зростають вимоги до професіональної підготовки, яка повинна реалізуватися за критичною масою масовості, тобто в симулятивному виконанні. Це парадокс, але навчання студентів уже перестало бути головною задачею університету, бо головне – системна ініціація.
Саме тому сучасна освіта проголошує тотальну мобілізацію – від малого до старого, від багатого до бідного, від обдарованого до вбогого, всі повинні бажати отримати, освіту, або зробити освітній обгрей. Саме це бажання є одним із стратегічних продуктів суспільного виробництва. Системна необхідність вищої освіти за допомогою різного політкоректного інструментарію зазнає рефреймінгу до „особисто-бажаного”, інтерпретується як „власне прагнення вчитися”. Ця обов’язковість вільного бажання виникає в наслідок спокуси, тобто упереджує саме бажання на підсвідомому рівні, як задоволення спровокованої потреби [3]. Необхідність із суспільного рівня проектується на підсвідомий, оминаючи свідомий центр особистостісної активності.
Освітянський простір стає первісною ланкою індустріального самовідтворення цивілізаційного статусу суспільства і до особистісного, тобто до людського, по великому рахунку, він просто байдужий і, більше того, має руйнівний характер. Загальна освіта, як загально-людська повинність, спрямована не на пошук і висвітлення власне людського, а на формування умінь та навичок, які забезпечать подальше влаштування у систему виробництва суспільних благ, так званих загальнолюдських цінностей. Виробнича структура всезагального щастя діє на основі двоєдиної технології: навчальний процес формує принципи відбору індивідуальних якостей, що відповідають потребам соціальних механізмів, а ці механізми, в свою чергу, прагнуть позбутись залежності від особистості, розробляючи закони і норми функціонування, щоб бути менш залежними від конкретної людини. Таким чином, відбувається двосторонній відсів шлаку людського фактору, а на основі збагаченої відповідними вміннями продуктивної бази, створюється суспільний продукт – загальнолюдське щастя.
Технічний паспорт освітянської машинерії поширюється на методичковому рівні: „Функціонування вищої школи повинне спиратися на той факт, що всередині стратифікованого суспільства функціонують канали вертикальної диференціації та існує механізм контролю, який „просіває” членів суспільства і визначає їм те чи інше місце в суспільстві. Такий механізм повинен включати наступні процедури: сертифікацію на відповідність; селекцію на виконання соціальних ролей; розподіл по соціальним стратам” [9].
Подія освіти є самовідтворенням знакової системи і циркулярна діяльність знакових функцій, бути включеними до яких означає придбати вторинне право на людський фактор. Знакова система створює місця означення для легітимації людського статусу. Поза системою знакового виробництва сертифікованої людяності не існує. Перш ніж мати статус людини, людина повинна бути „культурною”, тобто потенційованою до існуючого системного поля, що уможливлює актуалізацію знаку людяності.
Страх студента перед системою освіти доповнюється страхами викладача, що став методичковим функціонером, основне завдання якого примусити вчитися та здійснювати нагляд за здійсненням процесу навчання. До функцій викладача належить сприяти проходженню студентського потоку крізь потік інформаційний та підтримувати системне узгодження на максимально ефективному рівні.
Традиційні відносини вчитель-учень також зазнали доцільних переверзій. Знання більше не витікає з проблемності особистісного буття і не є внутрішнім запитанням, на яке учень шукає відповіді. Все це стара, атавістична модель, коли учень питав, а вчитель відповідав. У сучасному варіанті „образования” запитальна активність належить викладачу, на що учень пропонує варіації репродуктивних відповідей, попередньо йому ж і запропонованих. Стара модель виходила із запитання учня: „як той чи інший смисл може існувати в особистісному досвіді”, а сучасні відносини будуються на питанні вчителя: „як поінформований учень про функціонування того чи іншого смислу”. В одному випадку питалося про існування особистості, що володіє тими чи іншими знаннями, а в іншому питається як інформація існує об’єктивно, тобто сама по собі, безвідносно людського фактору.
Проте, вони обидва і учень, і вчитель, невільні в своєму статусі, вони мають добре відтворювати міфологічний простір освіти, де одні мусять заставити себе вірити, що другі мусять їх навчити мудрості, дати досвід, відкрити прекрасне, але разом з тим, перші не повинні забувати, що другі також знаходяться в системі примусу примушувати перших, і їх обов’язок – застосовувати регулятивні заходи, так обоє вони досягають взаєморозуміння і системного співчуття.
Двостороння рівність перед системою нівелює онтичну різницю учень-вчитель, і майстерність освітян полягає в тому, щоб більш достовірно симулювати процес вводу-виводу знань і забезпечувати стійку картинку моніторингу. На цинічному рівні працює теза про те, що одні роблять вигляд, що вчаться, а інші, що вчать, проте дана ситуація не просто санкціонована системою, але й задіяна нею для посилення своєї тотальності. Саме тому розширений вхідний доступ до навчання і знижені вимоги висуваються до відбору, майже замінивши його вхідним контролем, з одного боку, а з іншого, – спеціалізовано розроблена методологічна база, щоб знизити залежність від якості вхідного матеріалу.
Усвідомлення людиною свого вторинного статусу і визнання системної першості абсолютизує її та делегує їй статус істини. Найбільш ретельне виконання функціональних обов’язків і віра в систему дозволяє отримувати від неї власну реальність і дійсність існування. Система грає в людяність по справжньому. Вона продукує загальнолюдські цінності та захищає гуманність від самої людини, як такої істоти, що не має власної природної сутності. Цінності можуть бути конвенціональними, онтологічними, або повністю імітованими, аби вони пройшли системну верифікацію. Головне, вони повинні бути системними.
Таким чином, технологічний процес вийшов за межі фізичного, біологічного і соціального, він стає духовною практикою. Перехід духовної події у технологічне русло породжує процес віртуалізації, механізми стають віртуальними – породжують нове фізичне, нове біологічне і нове соціальне.
Зовсім не потрібно, щоб машина вміла мислити і була креативною; самі по собі машини створюються вже не машиною, а мегамашиною і суспільство не може ні контролювати ні зупинити цей процес. Система технологічної реальності хоче про себе сказати словами Бога – „Я є істина, шлях і життя” (Іоан.14:6). Відбувається процес обожнення і абсолютизація технології.
За ради цієї мети техніка підкорює собі науку. Наука працює не на пізнання істини, а на вигоду і на відтворення самості-автоматичності, на відгадування таємниці життя. Життя це найвищий рубіж науки, який вона може взяти і за яким все зміниться до невпізнаваності. Світ стане другою природою, а результатом технологічного процесу буде симуляція першої природи, тобто виготовлення на технологічних лініях речей „ідентичних природним”.
Техніка долає аксіологічні межі, бо вона дає більше, ніж можна побажати, вона перевищує бажання, вона сама народжує це бажання, вона прописує базові принципи на підсвідомому рівні інстинктивного існування людини і самопороджує себе через людську утробу. Всяка ідея повинна буди виношеною, дозрілою та народженою на світ. А для постсучасного суспільства найбільш бажаною є ідея відгадування коду життя, що розуміється як механізм самості (автос). Для цього сперматичним логосом пізнання людина зачинає в собі машину, яка зробить її остаточно вільною, самодостатньою і довершеною. Тож механіка психоаналізу, як повивалька бабка підсвідомості, допоможе виносити таємний плід антропотехнічної реальності, а системно раціональний розум дозволить втілити його в життя.
Висновок. Доба постсучасного цивілізаційного розвитку прагнучи довершити людську природу створює технологічну систему розуміння та відтворення нової реальності. Людина в такому середовищі постає як продукт діяльності антропотехніки, а базовим механізмом її відтворення є освіта, що забезпечує системне існування на основі селекції та конструювання відповідних людських атрибутів.
Література
1. Барвик Д. Неоматериализм и смерть субъекта // «Матрица» как философия. – Екатеринбург: „У-Фактория”, 2005.– С.106-122
2. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. — М.: "Добросвет" 2000 — 387 с.
3. Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? — М.: Институт экспериментальной социологии, Спб.: Алетейя, 1998. — 288 с.
4. Кутырев В. А. Разум против человека (Философия выживания в эпоху постмодернизма). – М: “ЧеРо”, 1999. – 230 с.
5. Бард А., Зодерквист Я. Netoкратия. Новая правящая элита и жизнь после капитализма. – Спб.: Алетейя, 2005. — 260 с.
6. Розин В.М. Традиционная и современная технология: (филос.-методол. анализ). – М., 1998. – 166 с.
7. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. - М., 2003.
8. Хольт Д. Призрак, созданный машиной, или Философия разума в стиле Матрицы // «Матрица» как философия. – Екатеринбург: „У-Фактория”, 2005.– С.93-106
9. Юрасов С.М. Філософія /Методичні рекомендації для слухачів педагогічного факультету ІПК. – К., 2006. – С.41.
10. Best St. Kellner D. Kevin Kelly's Complexity Theory: The Politics and Ideology of Self-Organizing Systems // http://www.uta.edu/huma/illuminations/best7.htm
Рецензент: доцент кафедри теорії культури і філософії науки І.П. Білецький