О.М. Кузь

СОЦІОЦЕНТРИЧНА РЕЛІГІЙНІСТЬ ЯК СПЕЦИФІЧНА ФОРМА ВІДЧУЖЕННЯ

 

 

Статья посвящена анализу социоцентрической религиозности на примере советской ментальности, когда трансцендентный объект религиозных эмоций заменяется социальными идолами (персонализированными и полисубъектными). Доказывается, что истовая вера в идеалы коммунизма по своему сущностному наполнению и психическим механизмам предстает религиозной верой, способствующей, с одной стороны, отчуждению индивида от своей сущности (по модели Л. Фейербаха), а с другой – создает иллюзию ликвидации этого отчуждения, «возвращая» человеку его сущность в новом качестве – через сопричастность «великому».

Ключевые слова: религиозность, ментальность, социум, атеизм, отчуждение.

 

Актуальність теми дослідження. Після розпаду Радянського Союзу розмаїті рефлексії щодо означеного періоду вітчизняної історії різного штибу й на будь-якій смак продовжують з’являтися у пострадянському науковому дискурсі. Залишаючи осторонь різні політичні та ідеологічні спекуляції, можна констатувати, що радянське суспільство є евристичним об’єктом наукового інтересу не лише саме по собі, але й в контексті більш універсальних філософських проблем — як тло, на якому досліджувана проблема набуває специфічних рис. Прагнучи долучитися до аналізу радянського суспільства в контексті власної тематики, сформулюємо наступну дослідницьку гіпотезу: декларований атеїзм як ідеологічна доктрина радянського суспільства є формою агресивної релігійності соціоцентричного спрямування, що, з одного боку, постає специфічною формою відчуження сутності людини, а з іншого — потужним засобом вдаваного подолання цього відчуження.

Ступінь розробленості проблеми. Безперечним класиком проблематики відчуження в історії філософії є К. Маркс. Важливою для нашого дослідження є концепція відчуження людини в релігії Л. Феєрбаха. Серед сучасних авторів слід відзначити напрацювання з означеної тематики Г.С. Батищева, Ю.Н. Давидова, Е.В. Ільєнкова, І.С. Кона, В.І. Колосніцина, І.С. Нарського, С.М. Шалютіна та ін. Однак проблема відчуження у запропонованій постановці — через амбівалентність феномена радянської соціоцентричної релігійності —  у сучасному філософському дискурсі не представлена, що створює певну дослідницьку лакуну, подолання якої складає мету даної статті. Об’єктом дослідження постає ментальна специфіка радянського народу. Предмет дослідження — ментальні структури радянської людини, що відповідають релігійному типу світовідчуття.

Масовий ентузіазм 30-х й 50-х років не вимагає особливих доказів. Він відомий кожному, хто знайомий з радянською історією — за книгами чи кінофільмами, з особистого досвіду, за розповідями близьких людей, що жили в той час тощо. Одні цей ентузіазм пояснюють «ладом», підтримуваним у країні «генієм усіх часів і народів». Інші висувають таке пояснення: ми, мовляв, були свідомими, розуміли труднощі розвитку «першої у світі соціалістичної держави», «совість мали», — не те, що нинішнє покоління. Треті пояснюють ентузіазм тим, що того часу будь-яка праця шанувалася, думали не про себе, а про Батьківщину і т.п. Вірогідно, є частка істини в кожному поясненні. Але якщо узагальнити, виявити спільне, властиве всім способам пояснення масового ентузіазму радянського народу, то, на наш погляд, це буде віра. Недарма М.А. Бердяєв проводить паралелі між релігією та комунізмом [1]. Перефразувавши рядки відомої пісні тих часів, суть ентузіазму можна пояснити так: «нам віра будувати й жити допомагає» — і далі за текстом.

Без щирої віри значної частини населення в необхідність і близькість «великого будівництва» (соціалізму), в партію як «керівну й спрямовуючу силу» радянського суспільства, особисто в «товариша Йосипа Віссаріоновича Сталіна» або «великого Леніна» тощо — без щирої віри величезних мас радянських людей у ці ідеї й цих особистостей історія СРСР не знала б численних фактів – як життєстверджуючих, так і трагічних, до абсурду жахливих. Комуністична ідея, що за допомогою більшовиків оволоділа масами робітників й утвердилася в суспільному житті (почасти за допомогою революційного насильства), дійсно стала матеріальною силою. Саме вона допомагала людям, що жили в умовах голоду, зубожілля, за умов відсутності елементарного побутового комфорту (тепло, світло, ліжко та інше), не тільки залишатися життєздатними, але й робити дійсно великі справи. Сформувався принцип життя радянської людини: жити не заради себе, сьогоднішнього дня, сьогоднішніх потреб, а заради «світлого майбуття», заради дня прийдешнього, величного й прекрасного. І це самовідчуження людей у надії на «світле майбуття» тотожне релігійному. У суспільстві, що від початку офіційно визначило себе атеїстичним, відразу складається власна релігія. Хоча це й не нова ситуація. Історія доводить, що кожна нова релігія на стадії формування розтрощує й паплюжить «старих» богів, поміщуючи на їхнє місце власного бога. Нове тут те, що «комуністична релігія», зруйнувавши старих богів, власного помістила не на їхнє місце – на небо, а спустила його на землю, у суспільство. Фактичне обожнювання К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна, а особливо Й.В. Сталіна, не вимагає сьогодні додаткових обґрунтувань.

У релігієзнавчому дискурсі релігії інколи поділяють на «натуроцентричні» й «соціоцентричні» [2]. Наріжна функція будь-якої релігії — це сакралізація, освячення певного об'єкта з метою збереження єдності тієї чи іншої людської спільноти. І, відповідно до приналежності сакрального об'єкту до природної або соціальної сукупності, релігії відносять до натуроцентричних або соціоцентричних. Об'єкт натуроцентричних релігій — у Космосі, у Природі, навіть поза ними (будизм, юдаїзм, християнство, іслам тощо), об'єкт же соціоцентричних релігій — у суспільстві. Соціоцентричні («світські») релігії зосереджуються на сакралізації особливо цінних об'єктів, що виникли усередині суспільства. Культ вождя, обраного класу або народу, обраної раси, культ держави — це різновиди соціоцентричних релігій. Обраність можна приписати малій або великій соціальній спільноті, будь-якому компоненту суспільства, починаючи з індивіда, якщо перебільшувати його цінність, ставити в центр громадського життя. Однак, щоб шанування обраного соціального об'єкта стало релігією, воно повинне набути масового і сталого характеру, посилитися спеціальною ідеологією, організацією, репресивним апаратом (інквізицією), регламентованими обрядами, а також системою «своїх» і ворожих символів.

Саме така соціоцентрична релігія почала формуватися в СРСР. З'явилася своя «свята трійця» — сакралізовані образи основоположників марксизму-ленінізму, Боголюдина–рятівник–месія, що прийшов судити й вести праведних до «царства божого» — Сталін, своє віровчення із власними «заповітами» (Ілліча), зі своїми заповідями — «моральний кодекс будівельника комунізму», зі своїми уявленнями про рай — «теорія наукового комунізму», зі своїм культом — партзібраннями, святами, «суспільною роботою», суботниками, зі своїми символами, зі своїм «богообраним» народом — радянським, що є новою й найбільш прогресивною спільнотою тощо. Причому релігія ця була дійсно «войовничою» — всі «чужі» святині були спаплюжені й фізично (знищення храмів і священиків) і морально (так звана «атеїстична пропаганда», примус священиків до співробітництва з держбезпекою тощо). Ця войовничість — характерна риса комуністичної релігії.

Хоча така «ворожість» до всього іншого є необов'язковою: натуроцентричні й соціоцентричні релігії можуть або підтримувати, або взаємовиключати одна одну. Так, культ єгипетського фараона підкріплюється вірою в небесного царя: державець є намісником бога на землі. А в деяких випадках культ вождя або держави вступає в конфлікт із натуроцентричними релігіями, що почасти втратили але ще зберігають свій потенціал і сферу впливу. Наприклад, християнський принцип «не створи собі кумира» обумовлював дуже прохолодне (якщо не сказати сильніше) ставлення його прихильників у СРСР до культу пролетарського вождя й «нових пророків»; на традиційні релігії народів СРСР обрушилася вся міць командно-адміністративної системи держави. Насаджуваний натомість «атеїзм» був покликаний філософськи обґрунтувати ідею, відповідно до якої весь розвиток матерії йшов як до своєї вершини до пролетарського царства. Іншими словами, «атеїзм» був запереченням натуроцентричних релігій, але ствердженням власної соціоцентричної релігії (згадаймо Мерінга: «Попи марксистського приходу»).

Таким чином, в СРСР ніколи не було масового атеїзму, а лише ворогуючі конфесії. Саме ця релігія поряд із традиційними, релігійними віруваннями, що поділялися значною частиною радянських людей, саме ця віра допомагала «передовому радянському народу» виживати й здійснювати грандіозні задуми досить довгий час. Дана допомога, однак, споконвічно забезпечувалася насильницькими мірами – громадянська війна, червоний терор, колективізація, голод на великих територіях (Україна 1932 р.), масові репресії тощо. Можливо, завдяки саме такому кривавому «забезпеченню» комуністична віра придбала ознаки фанатизму в заляканого населення. Інакше кажучи, фундамент «нової історичної спільноти», її віра забезпечувалися «вогнем і мечем», що, природно, є найбільшим порушенням елементарних людських прав. Насильницьке відчуження від людини її духовного підґрунтя, її думок, свідомості, звичайно, навряд чи могло сприяти подоланню відчуження, швидше, навпаки. Зрозуміло, що такий стан справ не є винаходом більшовиків. Історія ісламу, християнства та інших релігій пропонує схожі сюжети. Філософи минулого досліджували подібні ситуації й давно дали вже їм моральні оцінки. Наприклад, Б. Спиноза так казав про це: «Якби керувати розумами було так само легко, як і мовами, то кожний царював би спокійно й не було б ніякого насильницького правління, тому що кожний жив би відповідно до вдачі людей при владі, і тільки на підставі їхнього рішення судив би про те, що є істинним чи хибним, добрим чи поганим, справедливим чи несправедливим… не може статися, щоб розум необмежено перебував під владою іншого, тому що ніхто не може перенести на іншого своє природне право, чи свою здатність вільно міркувати або судити про які б то не було речі, і ніхто не може бути примушений до цього. Із цього, отже, виходить, що те правління вважається насильницьким, котре зазіхає на розуми, і що верховна велич, вочевидь, чинить несправедливо щодо підданих та узурпує їхнє право, коли хоче наказати, що кожний повинен приймати за істину й відкидати як неправду і які думки, далі, розум кожного повинен спонукати до благоговіння перед богом: адже це є право кожного, котрим ніхто, хоча б він і бажав цього, не може поступитися» (виділене нами – О.К.) [3, С. 115-116].

Більшовицькому рухові було притаманне інструменталістське ставлення до моралі: що відповідає інтересам соціалізму, те є моральним, гарним, а те, що не відповідає й заважає — поганим. Тому, незважаючи на те, що роботи Б. Спинози й інших гуманістів, звісно, були відомі лідерам більшовиків, ці моральні оцінки вони прийняти не могли. Але «інформативною» стороною їхніх робіт більшовики цікавилися й намагалися їх використати. Так, взявши інформацію про те, що можна «царювати спокійно», якщо зуміти «керувати розумами», більшовизм намагався — і досить успішно — «завоювати розуми», впроваджуючи в них всіма правдами й неправдами власне віровчення. На релігійність способу мислення більшовиків указав (і досить обґрунтовано) свого часу ще А. Богданов, відповідаючи на книгу В.І. Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм» [4]. Якщо ж урахувати ще й традиційну релігійність східнослов’янського населення, що відзначалася майже всіма, хто досліджував його на зламі століть, то стане зрозумілим, чому нова релігія прижилася так швидко.

Крім войовничої релігійності «попів марксистського приходу», досить терпимої релігійності населення й виняткових за своєю жорстокістю заходів зі зміцнення нової релігії в масах, велику роль у прийнятті нового віровчення народом зіграв факт наукоподібної обіцянки «царства божого» на землі вже для «нинішнього покоління». Надія на швидкий прихід «світлого майбутнього», підкріплювана постійними ідеологічними фальсифікаціями, вплинула на поширення комуністичних ідей. Можна було б наводити ще безліч аргументів, що обґрунтовують релігійність світогляду радянської людини. Однак, не це є метою роботи. Для нас важливо зараз підкреслити саме те, що ця релігійність, хоч і нав'язана жорстокістю, допомагала людям не лише вижити в тяжких умовах, але й створити розвинену індустрію. Тут джерело масового ентузіазму й героїчної самовідданості — добровільного самовідчуження заради великої мети.

Ця релігійність стала одним із способів компенсації відчуження. Дана функція будь-якої релігії відзначалася не раз у дослідженнях філософів і релігієзнавців. Так, наприклад, В. І. Колосніцин зазначає, що релігія при соціалізмі зберігається, і «що причина цього почасти в недосконалості соціалістичних відносин, а почасти — у самій їхній сутності, у протиріччях, які є разом з тим джерелами його розвитку...» [5, С. 32]. Щоправда, даний автор пише про «старі», натуроцентричні релігії. Але те ж саме, на наш погляд, стосується й релігій соціоцентричних, зокрема, комуністичної теорії.

Компенсація відчуження в релігії відбувається за допомогою ілюзорного звільнення людської сутності від відчуженого стану. Релігія підносить людську свідомість, дух над похмурою, важкою й далекою суспільною дійсністю й перетворює її на самостійну сутність, що існує незалежно від грубого матеріального світу насильства, зовсім вільну в сфері чистої свідомості, духу. Релігія, за словами К. Маркса, є «мінливим світоглядом», підвалиною існування якого є відчужений суспільно-економічний світ. Життя перестає бути самоцінним. Справжньою цінністю здається щось поза самим життям – у майбутньому. Тому людина, «стиснувши зуби», болісно продирається крізь чужий ворожий світ реального життя, віддаючи всі свої здатності, творчість, мрії та інше сакральному майбутньому (раю, комунізму, перемозі) і його представнику в сьогоденні – вождеві, партії, державі. Відчужуючи ж свою творчу сутність, вона позбавляє творчості реальне життя. Хоча реальне життя як таке є вторинним для будь-якої релігійної свідомості. «Попи марксистського приходу» в особі так званого радянського керівництва вимагали дисципліни й ретельності. Творчість же розцінювалася як «самодіяльність», «відхід від лінії партії», прагнення «покрасуватися», бажання «особистої вигоди» тощо – з відповідними «оргвисновками». Людина-«гвинтик» повинна беззаперечно виконувати власну, задану системою, функцію, і не заважати роботі налагодженого механізму своєю самодіяльністю. Якщо ж хтось припускається помилки, робить «збій» у роботі, проявляє самодіяльність – «у нас незамінних немає». На таке функціонування із самого початку свого існування й було націлене економічне та громадське життя СРСР. І створена «система» — одна з найбільших перешкод сьогодення у процесі переходу до економічного розвитку.

Прийнята більшістю настанова на культивування лише дисципліни й ретельності, придушення творчого потенціалу особистості ґрунтувалися на концепції соціалізму як централізованого суспільства, що працює строго за планом, об'єднуючи всі зусилля людей в одному пориві для досягнення «світлого майбутнього». Керівництво суспільства має єдино вірне вчення, що вказує, як швидше пройти по шляху суспільного прогресу. Тому кожен повинен підкорити себе загальній меті, не припускаючи різних вольностей (особистих інтересів) і самодіяльності. Спільний нтерес вищий за все. Особистий інтерес повинен бути підлеглим загальній меті. Найяскравіше ця думка втілена в національному соціалізмі, що є теж різновидом соціалізму, причому «збагаченим» ленінською ідеєю можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні, де ця ідея доведена до логічного кінця: в окремій національній державі: «Du bist nihts, dein Volk ist alles!» («Ти - ніщо, твій народ - все!») — це сутність тієї тоталітарної системи, що існувала не лише у фашистській Німеччині, але й у нас, де людина — просто гвинтик (ніщо!) у цілеспрямовано працюючій машині (усе). І люди дійсно вірили цьому, прийняли це як «своє». Не прийняти це було дуже складно: постійна ідеологічна пропаганда, заснована на майстерних підтасуваннях фактів, регулярно проводимих репресіях, покликаних «підтверджувати», що незамінних немає, шовінізм, який стійко нагнітався, мілітаризованість усього способу життя — все це сприяло міцному засвоєнню свідомістю тоталітарних принципів, зміцненню нової віри («комуністичної переконаності»).

Категорична вимога віри підкорити особисте життя суспільній меті було настільки сильним, що навіть найінтимніші сторони людського існування повинні були підлягати суспільному регулюванню. Фактів такої тотальної регламентації життя «гвинтика» цілком достатньо, аж до втручання парткомів і товариських судів у сімейне життя, — однією з форм якого була обов'язкова присутність у будь-якій характеристиці підтвердження партійно-адміністративним органом «моральної стійкості» людини. Відчуженість особистості сягнула воістину «оруелівського» розмаху, прекрасно змальованого в знаменитій антиутопії («1984»). Більшість людей у таких умовах усе-таки намагалися залишити у своїй душі хоча б крихітний «тайник», куди можна було б сховатися від подібним чином «усуспільненого» життя й хоча б трохи подихати свіжим повітрям волі, відпочити від постійного обов’язку «віддавати борг».

Тим самим підтверджувалися слова Б. Спінози: народ — у своїй більшості — не міг віддати себе повністю ідеї нової віри, «навіть якби він цього хотів». Але подібне існування особистості, природно, вело до її збідніння й зубожіння, що характерно для будь-якої «войовничої релігії». «Релігійне зубожіння, — пророчо писав К. Маркс, — є в той же час виразом дійсної злиденності й протест проти цієї дійсної злиденності. Релігія — це подих пригнобленої тварини, серце безсердечного світу, подібно до того, як вона — дух бездушних порядків. Релігія є опіумом народу» [6, С. 53]. Злиденність же реального життя більшості сьогодні досить добре відома, що робить актуалізацію цих проблем своєчасною.

Повної масової самовіддачі не вийшло. Завжди залишалося щось «своє», нехай невеликий, але свій, особистий інтерес. Проте віра сприймалася як істина та керівництво до дії. Ця віра дійсно допомагала робити майже неймовірні справи, ця віра була ліками, вона поєднувала людей, знімаючи частково відчуження між найближчими «соратниками». Вона створювала ілюзію підкорення природи, що знову ж створювало образ «своєї», олюдненої природи.

Це було ілюзією, яка розфарбовувала видимий світ у рожеві кольори, а факти були набагато похмуріші. Нова релігія була обмеженою й лютою («войовничий атеїзм»). Обмежена вона була нетривалістю й історичною обмеженістю основного сакрального об'єкта, відсутністю культурного підґрунтя минулих епох, тому що була прийнята й виконувалася настанова: «Увесь світ насильства ми зруйнуємо. Вщент». А вся попередня історія, за словами Маркса, була історією боротьби класів, тобто суцільним насильством. Обмеженість виражалася й у її власних протиріччях: ведучи боротьбу із усякими святинями й із самим поняттям святості, божественності, вона монументалізувала власних богів і створювала власний культ, у силу чого у віруючих формувався «розрив свідомості». Вони не могли зрозуміти, що ж врешті-решт є вірним, і в такому стані віддавалися в руки «попів марксистського приходу», надаючи їм право вирішувати стратегічні й тактичні питання. Більшість населення виконувало керівні установки, неусвідомлено користуючись теологічною установкою Тертуліана: «вірую, бо абсурдно». І чим абсурднішим було це новорелігійне життя, тим «лютішим» («лютий лад гітар, лютий будзагін» — відмінний зразок СРСР 30-х – 50-х років), тим войовничішим, фанатичнішим, оскільки це компенсувало незрозумілість. Без цього фанатизму комуністична віра дуже швидко загинула б — хоча б через свою важкодоступність для середньої, малоосвіченої людини. Фанатизм та інквізиція підтримували необхідну «твердість віри».

Але як показує історія розвитку людської культури, фанатизм не може виникнути на порожнім місці, «безпідставно». Він просто не буде сприйнятий масами розсудливих людей, якщо не з'явиться якийсь екстремальний фактор. Про це говорить історія формування юдейської релігії, і фанатизм «хрестових походів» католиків, терактів ісламських фундаменталістів сьогодні й багато дечого іншого. Був такий «зовнішній ворог» й у нової релігії. Спочатку, для більшовиків підпілля це була царська держава, різні опортуністи, ревізіоністи тощо; боротьба з ними забезпечувала єдність більшовизму, для більшості представників якого тонкі теоретичні розходження всіх цих «ворогів» були мало зрозумілі або взагалі незрозумілі. Але «гаряча» віра «Старому» це компенсувала.

Потім «зовнішнім ворогом» уже всього «революційного пролетаріату» виступали «біляки», куркулі, підкуркульники, шкідники-інтелігенти та інша «контра», непримиренна війна з якими була священним обов’язком «червоних». Після перемоги «побудови соціалізму в основному» був класичний ворог — світовий імперіалізм, що бажає з хвилини на хвилину скористатися ситуацією й «задушити» першу в світі соціалістичну державу.

Зрозуміло, що часом цей ворог був дійсно реальністю. Якби він завжди був ілюзорним, фанатизм би неминуче згас. Періодична ж поява реального ворога максимально використовувалася для закріплення всього «образу ворога» у свідомості мас. І цей «образ ворога», підтримуваний усе більше й більше через усталеність ідеології «червоно-білого» бачення світу, — цей образ забезпечував досить сильну згуртованість «радянського народу». Народні маси СРСР інколи дійсно відчували себе єдиним організмом, об'єднаним спільними інтересами, який, щоправда, здавався вище й «важливіше» будь-яких особистих. І як могло бути інакше, якщо «ворог не дрімає», він є спільним для всіх. Подібне об'єднання створювало ілюзію відсутності «внутрішніх» форм відчуження, робила їх менш відчутними, хоча, природно, ліквідувати це відчуження не могло.

Зрозумілим наслідком подібної мілітаризації свідомості стає ствердження на офіційному рівні ідеології «героїки», прийнятої і населенням. Ця ідеологія створювала сильну емоційну підтримку «вірності обраного шляху» й «необхідності захищати» молоду республіку, «справу соціалізму», пригноблених і знедолених фактично в усіх кінцях земної кулі. Саме цей емоційний романтизм «героїзму наших днів» міг забезпечити надзвичайно перекручене сприйняття різних політичних і військових акцій радянської держави її населенням. Приклади прямого по суті справи втручання у внутрішні справи інших держав — навіть із використанням збройних формувань — наочно це підтверджують. Передвоєнні події в Прибалтиці, післявоєнні у Кореї, країнах Східної Європи, Кубі, Ефіопії, Афганістані тощо сприймалося як «інтернаціональний борг», а не як «загарбницька політика вояччини імперіалізму». Звичайно, у всіх цих подіях досить багато складних політичних нюансів, але вплив «героїки» романтизму на їхнє сприйняття радянськими людьми, на наш погляд, є очевидним. Йдеться про масове явище, хоча дисидентство, природно, було завжди й завжди воно придушувалося: за однієї доби твердими заходами, за іншої — більш ліберальними. Основна мета такого придушення очевидна — не допустити руйнування феномена, позначеного нами як ідеологія «героїки».

«Краще один раз напитися живої крові, ніж триста років харчуватися падлом» (М. Горький). «Юнаку, який обмірковує життя і не знає, з кого робити життя, скажу не замислюючись: роби його з товариша Дзержинського» (В.В. Маяковський), — ці й багато інших ідей у доступній, емоційній, іноді навіть вигадливій формі, створювали у сприйнятті світу радянською людиною цей романтико-героїчний «ухил», який завжди допомагав долати різні перешкоди й «підступи ворогів» для реалізації «шляхетних» цілей. Цей ухил постав ще однієї «призмою» нової релігії більшовизму, що перетворює реальний світ на світ перевернений, перекручений, ілюзорний. «Призма» героїки тим охочіше приймалася населенням, чим важчим було реальне життя й чим безсилішими ставали люди перед реальними далекими їм силами (держава, держбезпека, чиновництво тощо), тому що «приховувала», вилучала з поля зору безвихідь і безсилля та, орієнтуючи на зовнішнього ворога, формувала відчуття власної могутності, що сягає ледве не божественного «всесилля»: нам, мовляв, будь-яка справа «по плечу», навіть «казку зробити бувальщиною». І ця призма за своєю суттю є релігійною: «Релігія виникає, — зазначає В.І. Колосніцин, — ...як ілюзорне подолання відчужених людських сил. З'являється уявний, ілюзорний об'єкт («зовнішній ворог» – О.К.), який ніби стає між суб'єктом і реальним об'єктом дійсності» [7, С. 17]. У результаті подібних «заломлень» реальний об'єкт виглядає зовсім у новому світлі — аж до протилежності: пацифізм — це вже не гуманістичний суспільний рух, а обмежене буржуазне нерозуміння прогресивної ролі світового революційного процесу, що, природно, шкодить поширенню революційних поглядів; милосердя — не вираження істинно людського ставлення людей один до одного, а один із буржуазних вивертів пропаганди контрреволюційних ідей «класового світу»; демократія — не одне з найбільших досягнень громадського самоврядування, а буржуазна ширма, що приховує реальну владу, заможну еліту, тому найбільш демократичною, за суттю, в «справжньому» розумінні є диктатура пролетаріату (за В.І. Леніним) і т. ін.

Дана «призма героїки» постала ніби логічним узагальненням інших, розглянутих вище, чинників ствердження у свідомості радянських людей новорелігійного світосприйняття. Так, героїзм вимагає Мети, яка повинна бути досить фундаментальною, щоб за нею визначалися дрібніші, менш значущі цілі-етапи. Окрім цього, мета повинна бути «світлою», емоційно привабливою, докорінно відмінною від похмурої й важкої дійсності. І в той же час вона повинна бути трохи розпливчастою, вабливою, але майже невловимою. Інакше героїзм не сформується. Функцію такої Мети відіграла мрійливо-розпливчаста ідея «світлого майбутнього», комунізму, єдиним уявленням про яке в народних масах була думка, що «тоді» всі багатства й блага поллються на всіх і кожного як із рога достатку.

Далі, героїзм вимагає Перешкоди. І чим більш нездоланною буде ця перешкода, тим більше буде розвиватися героїзм — аж до «феномена камікадзе». Перешкода повинне бути глобальною, тривалою, «об'єктивно обумовленою», грізно-войовничою, загрозливою. Адже інакше можна діяти за принципом «розумний у гору не піде, розумний гору обійде». Тоді героїзм не знадобиться. До героїзму повинна примушувати загроза, що виходить із Перешкоди й «постійно нависає» над радянським народом. Образ «зовнішнього ворога» — світового імперіалізму, контрреволюції й реваншизму, реакції й «агресивної сутності капіталізму» (за В.І. Леніним) — цей образ добре виконує роль Перешкоди.

Для подолання перешкоди потрібне певне Підґрунтя, на яке можна спертися в героїчній боротьбі з «ворогом» — щось на кшталт того, як билинні богатирі в сутичках опиралися на матінку-землю, повністю довіряючи їй, не сумніваючись у можливості допомоги від неї, приписуючи їй різні надприродні сили тощо. Наш антеїзм має великий конструктив, але слід враховувати й інший бік.

Нарешті, героїзм потребує Святості. Боротьба за особисту користь є досить дрібною для прояву героїзму. Ця боротьба повинна стати «священною», схваленою більшістю неспроможних і знедолених людей, в інтересах пригнобленого людства в цілому або хоча б населення першої у світі соціалістичної держави, що постійно перебуває під загрозою окупації, нав'язування їй чужого способу життя, чужих для неї думок тощо. І ось боротьба за загальну мету, спільний інтерес цього багатостраждального, раніше «богоносного», зараз — революційного народу, що обрав соціалізм, ця боротьба воістину священна, тому що герой-борець своїми стражданнями, як Христос, спокутує гріхи всього світу, котрий, винятково з власного непорозумінням (без віри) не бажає йти до «світлого майбутнього» стрункими шерегами й найкоротшим шляхом. Просто народ не сприймає прогрес через власний інтерес, тому герой жертвує собою в ім'я цієї святої ідеї — надаючи переваг спільному інтересу (комунізму) перед особистим (матеріальне благополуччя, особисте життя й інший «дріб'язок»).

Висновки. Так, за допомогою цих і низки інших, менш фундаментальних, чинників, нова релігія сформувала й досить ефективно підтримувала у світосприйнятті радянського народу відчуття відсутності відчужених форм життя усередині країни, вона вміла компенсувати реальне відчуження людини, хоча тут виникають дві дуже важливі проблеми.

Перша – це те, що дана компенсація, відчуття відсутності відчуження усередині країни були ілюзорними. Віруючі прихильники нової релігії жили ілюзією реалізації своєї волі, свій інтерес, реально виступаючи знаряддям чужої волі, при цьому поступаючись здатністю до творчості власних форм життя — феномен Павлика Морозова, банальна «Книга скарг» у магазині та інше), регулярні доноси один на одного, публічність «героїчної боротьби» при досить спокійному житті, коли практично нічого не міняється довкола.

Друга проблема – це специфіка фанатичного погляду, властивого епосі СРСР, специфіка якої в тім, що при удаваній єдності, монолітності, згуртованості всіх «віруючих» усередині народу, усе, що перебуває за межами, сприймається як чуже, «не своє» і навіть шкідливе. «Наш» світ добрий і милостивий, «їхній» світ підступний і злий. «Наше» — Добро, «не наше» — Зло. Це «червоно-біле» сприйняття світу радянськими людьми на зорі радянської влади, за необхідністю створювало образ відчуженого, загрозливого зовнішнього світу, від якого треба сховатися за «залізною завісою» («наші кордони на замку»), щоб вберегти від Зла наше Добро. Дане сектантство властиве будь-якому фанатизму. Щоправда, залежно від військової міці секти, цей фанатизм може бути або агресивним, або захисним (наприклад, іслам та старообрядництво). Але злість і відчуженість «зовнішнього світу» фанатизм завжди тільки підсилював, а не долав.

 

Література

Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М.: Наука, 1990. — 224 с.

Пивоваров Д.В. Религия: сущность и обновление // Философские науки. — 1992. — № 2. — С. 67-71.

Спиноза Б. Богословско-политический трактат // Избранные произведения. В 2-х т. — М.: Госполитиздат, 1957. — Т. II. — 320с.

Богданов А. Вера и наука (О книге В.И. Ленина «Материализм и эмпириокритизм») // Вопросы философии. — 1991. — № 12. — С. 39-87.

Колосницын В.И. Человек и бог. — Свердловск: Ср.-Уральск. книжн. изд., 1968. — 127с.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. — Т. З. — С. 7-544.

Колосницын В.И. Религиозное отчуждение. — Свердловск: УрГУ, 1987. — 173 с.

 

Рецензент: професор кафедри теорії культури і філософії науки Г.Д. Панков