І.В. Бредун
РЕЛІГІЯ І ПРОБЛЕМА РАБСТВА
В данной статье речь идет о социальном институте рабства и его связи с религией. Во многих случаях институт рабства не соответствует традиционным историко-политическим схемам. В статье указывается, что институт рабства принимал на себя те функции, которые та или иная религия запрещала своим последователям. В исламских государствах наблюдается феномен рабов-воинов. Специфика этого феномена заключается в том, что представители названной группы, даже при изменении социального статуса, сохраняли юридический статус рабов.
Ключевые слова: религия, рабство, институт.
Предметом дослідження в цій науковій статті є соціо-культурна традиція рабства. Автор визначає своєю метою дослідити зв’язок соціального інституту рабства з релігійними формами світогляду. Феномен рабства традиційно досліджувався в науковій літературі в основному істориками, насамперед як соціально-економічний інститут, але філософські чи культурологічні дослідження цього цікавого явища практично не проводились. Рабство, яке ми зустрічаємо в різних культурно-релігійних традиціях, часто не вкладається у традиційні історико-політичні схеми і тому потребує глибоких досліджень.
Різні релігії в різні історичні часи по-різному ставились до рабства як такого і по-своєму його інтерпретували. Так, для Іоанна Златоуста, наприклад, рабство є покаранням за гріхи [8, с. 385]. Відомо, що в традиційному ісламському суспільстві крім чотирьох законних дружин, за вченням Корану, чоловіку-мусульманину дозволено було мати практично необмежену кількість наложниць-рабинь [4, сура 4, аят 3; див., також: 5, с. 24; 7, с. 13].
Дуже часто в тих країнах, де панівною була релігія, яка забороняла якісь певні види діяльності, або розглядала їх в якості ритуально нечистих і тому неприйнятних для особисто вільних громадян, такі види діяльності діставались на долю окремих категорій рабів. Зокрема саме таке явище можна було спостерігати в тих країнах Східної Азії, в яких поширився і став домінуючою релігією буддизм. Оскільки буддиська релігія принципово забороняє своїм послідовникам вбивати що-небудь живе, такі функції як правило передавалися спеціально відібраним і підготовленим рабам, які були іноземцями [див., напр.: 1, с. 126].
Можна також згадати органічний і дуже давній зв’язок інституту рабства з поховальними ритуалами. Рабів взагалі досить часто приносили в жертву – це було неодмінною частиною аналогічних церемоній у багатьох народів в різних регіонах світу. Дуже часто, зокрема, рабів під час виконання поховальних ритуалів закопували в землю, коли ховали знатних людей [2, с. 196].
Рабство було пов’язане не тільки з економічними проблемами суспільства, але також з війною. Деякі з істориків схильні стверджувати, що в країнах Сходу вже в добу античності рабів почали активно використовувати на війні в якості воїнів.
На думку відомого історика Арнольда Тойнбі, можна помітити сліди такого своєрідного військового рабства в парфянській державі в першому столітті до Різдва Христового [6, с. 189].
Однак ми вважаємо, що з цим твердженням А. Тойнбі можна погодитись тільки в тому випадку, якщо не враховувати, що у прикладах, які він наводить у своїх роботах [див.: 6, с. 189], мова може йти про зовсім інші форми особистої залежності і особистої несвободи, ніж ті, до яких звикли європейці Нового часу, і які європейці традиційно звикли називати рабством.
Інша річ, коли мова йде про військовиків в багатьох із країн ісламу, які могли не тільки початково бути рабами, оскільки багатьох з них буквально спочатку було куплено на рабському ринку, але і залишатись офіційно рабами все своє життя, навіть якщо успіх у війні і підіймав їх над загальною масою війська, забезпечуючи їм досить високий рівень життя.
Серед сучасних істориків найбільше поширена думка, що перші військові загони, які були створені з рабів в буквальному значенні цього слова, були запроваджені в Арабському халіфаті Аббасидами, які перестали беззастережно довіряти тим із своїх підданих, які були їх співвітчизниками-арабами.
Проте існує надто багато фактів, які прямо суперечать такому переконанню. Судячи з цих фактів, раби-воїни існували в ісламському суспільстві з самого початку.
В деяких випадках раби-воїни могли набути статус вільновідпущеників, тобто стати особисто вільними людьми, які однак ще не мають всієї повноти громадянських прав, таких як у звичайних підданих халіфату. Однак таких випадків було більше в перші роки і десятиліття існування Арабського халіфату.
Всі особливості механізму утворення та соціальної трансформації рабів-воїнів в Арабському халіфаті залишаються для сучасних дослідників все ще недостатньо дослідженими і тому не зовсім зрозумілими. Відомо, що в деяких випадках юридично вільними раби-воїни ставали в наслідок перемоги над ворогом, в якій ці раби брали участь. Так, наприклад, рабам-воїнам, які брали участь у битві на боці арабів проти іранців біля Кадісії, в якій араби перемогли, було надано волю [див., напр.: 3, с. 391].
За деякими даними, раби спочатку повинні були прийняти іслам, а потім вже вони зараховувались у військо разом з арабами. Однак можливо, що таке уявлення є певною модернізацією і перенесенням на військо Арабського халіфату уявлень про практику набору рабів у військо турецької Османської імперії.
Відомо, що сірійські християнські автори сьомого століття прямо свідчили про те, що за часів раннього Арабського халіфату рабів набирали у військо незалежно від їх релігійної приналежності [3, с. 391].
Варто відзначити, що загалом в багатьох ісламських країнах протягом цілої низки минулих століть ми знаходимо цей достатньо цікавий і малодосліджений феномен рабів-воїнів. Зауважимо, що специфіка цієї соціальної групи полягала в тому, що навіть у випадку позитивної зміни суспільного статусу (наприклад, в наслідок отриманих військових перемог) такі люди, як правило, юридично залишались рабами.
Раби-воїни існували не тільки в країнах ісламського Сходу. В якості воїнів раби могли використовувати також в країнах Далекого Сходу, наприклад в Японії [1, с. 127].
Ще на межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть рабів-воїнів було досить багато в країнах Західної і Центральної Африки. Більше того, в деяких з цих країн раби-воїни могли становити навіть основну, або навіть єдину військову силу. Інститут рабів-воїнів міг бути запозиченим мешканцями Західної і Центральної Африки безпосередньо або ж опосередковано з країн ісламу.
Варто згадати, що і в цивілізації Стародавнього Єгипту в окремі періоди рабство вражало своїм розмаїттям: раби за походженням тут могли займати різні за статусом державні посади – до міністра включно. В Стародавньому Римі за доби пізньої республіки та імперії раби і вільновідпущенники також могли займати різні, навіть найвищі посади у державі.
Висновки. Там, де панівною була релігія, яка забороняла окремі види діяльності, такі види діяльності діставались на долю окремих категорій рабів. Оскільки буддиська релігія принципово забороняє своїм послідовникам вбивати що-небудь живе, такі функції в країнах Східної Азії передавалися спеціально відібраним і підготовленим рабам. В багатьох ісламських країнах ми знаходимо цікавий і малодосліджений феномен рабів-воїнів. Специфіка цієї соціальної групи полягала в тому, що навіть у випадку позитивної зміни суспільного статусу внаслідок отриманих перемог такі люди, як правило, юридично залишались рабами.
Література.
6. Тойнби А. Дж. Постижение истории. Сборник / Пер. с англ. – Москва: Прогресс, 1991.
7. Шайдуллина Л. И. Арабская женщина и современность (Эволюция ислама и женский вопрос). – Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1978.
8. Шифман И. Ш. Рабовладельческие отношения в Передней Азии на рубеже древности и средневековья // Рабство в странах Востока в средние века. – Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1986.
Рецензент: професор кафедри теорії культури і філософії науки Я.М. Білик