Історія факультету

У становленні Харківського університету, починаючи з його передісторії, філософія відігравала особливу роль. З цього приводу маємо, принаймні, чотири, якщо не міфологеми, то більш-менш фактично обґрунтованих, правдоподібних нарративи.

Перший - сковородинівський - виглядає приблизно так. Філософський спосіб життя Г.С. Сковороди, духовний ефект-післядія його живого спілкування з широким колом друзів та шанувальників, сковородинівські пророцтва місту Харкову («місту Захарія») високої місії «сонця» (очевидно, в смислі вогнища просвіти) у решті-решт сприяли формуванню такої атмосфери, в якій тодішньою харківською громадою ідею створення університету було не тільки сприйнято прихильно, а й, окрім того, підтримано матеріально, що для практичного успіху такої справи є не менш важливим.

Зі сковородинівського нарративу мовби витікає наступний - каразінський. Річ у тім, що В.Н. Каразін, безпосередній учень Сковороди , дотримуючись філософського ідеалу вчителя, що передбачав єдність образу мислення і способу життя, розробляв й втілював на практиці колосальний (за словами О.І. Герцена) філософський замисел - створення у Харкові першого в Україні університету за модерним західноєвропейським взірцем. Заради такої мети він добивається прихильного ставлення до цієї ідеї імператора Олександра I, схиляє прийняти та підтримати її харків’ян, що вони й роблять не без деякого ентузіазму, вводить до Статуту університету правові засади його автономії, здійснює пошук і залучення кращих західних професорів, насамперед з філософії.

Каразінський нарратив, у свою чергу, плавно перетікає у наступні - фіхтевський та шадовський. Ясна річ, йдеться, насамперед, про запрошення Й.Г. Фіхте до Харківського університету. Звернення до Фіхте було далеко не випадковим. Воно свідчить не тільки про певну обізнаність щодо філософських справ у європейському світі й наявність неабиякого філософського смаку у самого В.Н. Каразіна, але й якоюсь мірою про те, що він прагнув бути теоретиком у власній практиці. Як вважає В.О. Абашник, перебуваючи вже з 1801 року під прямим впливом фіхтевських ідей, Каразін став їх першим пропагандистом у Росії. Більш того, він намагався їх враховувати в своїх реформаторських проектах. У такому разі можна сподіватися на правдоподібність наступного припущення: взаємне накладання сковородинівського та фіхтевського розуміння філософії та її призначення надихнуло Каразіна на внесення до університетського Статуту 1804 року, згідно з яким й вибудовувалась початкова структура Харківського університету, окремої філософської кафедри під назвою «кафедра теоретичної і практичної філософії», точніше кажучи (мовою оригіналу) «кафедра умозрительной и практической философии». В тодішньому російському перекладі з латинської та німецької мов «теоретична» звучала як «умозрительная», тобто «умоглядна». До речі, такий же переклад застосовувався в інших аналогічних випадках, зокрема до курсу «умозрительной (читай: «теоретичної») и опытной (читай: «експериментальної») физики». Так чи інакше, але «здобути» Фіхте для Харківського університету не вдалося .

Професор Й.Б. Шад став засновником Харківської університетської школи теоретичної і практичної філософії. Як відомо, багатогранну і плідну діяльність Шада у Харківському університеті було раптово брутальним чином перервано в кінці 1816 року, коли його силоміць, у напівмертвому стані було відконвойовано за межі Росії. Отже, сумнівна честь відкрити мартиролог університетських філософів, що зазнали гоніння у Росії, належить Харкову та Харківському університетові. В цій історії розправи над філософом, яка мала доволі широкий - для того часу - міжнародний резонанс, сплелися в заплутаному клубку зміна політичних віяній, ідейні чвари, міжнаціональні розбіжності, університетські інтриги, замішані на звичайних людських пристрастях та заздрощах. Але за наслідками своїми, вигнання Шада означало знищення у самому зародку вільного філософування в Харківському університеті. Більш того, воно стало справжньою «родовою травмою» для подальшої долі філософії та філософської освіти в Харківському університеті. Не виключено, що ця «родова травма» постала такою контингентною точкою збою, яка потягла за собою серію зміщень і навіть структурних ефектів, що перетворились чи не у травматичний модус існування харківської університетської філософії. Авжеж, подібне судження потребує більш розгорнутого обґрунтування, але в даному випадку достатньо провести його у контексті багатостраждальної історії створення філософського факультету у Харківському університеті. Впродовж майже двох сторіч ця історія залишалась історією факультету, що так і не відбувся.

Основні віхи історії факультету, якого так довго «мовби не було», схематично можна представити у вигляді п’яти спроб.

Перша спроба.

Проектуючи Харківський університет, В.Н. Каразін передбачив наявність в ньому філософського факультету. Документальним підтвердженням цього служить лист В. Н. Каразіна протоієрею Фотієву від 2 травня 1802 року. В ньому йдеться про те, що в новостворюваному університеті повинно бути чотири факультети: філософський, юридичний, медичний та богословський. Це - «стандартний набір» класичного університету тих років, особливо у Німеччині. (Мої студенти-першокурсники знайомляться з працею Канта «Спір факультетів», з якої вони узнають, чому, за Кантом, кожен університет обов’язково повинен мати філософський факультет, незважаючи на те, що для влади він є «нижчим», а інші три, для неї ж, - «вищі»). Однак в Статуті 1804 року місця для філософського факультету не знайшлося. Замість нього в університеті було відкрито відділення морально-політичних наук (для точності, російською мовою: «отделение нравственно-политических наук»), першим деканом якого був професор Й. Б. Шад. Це відділення могло би згодом стати предтечею філософського факультету, однак вигнання Шада виключило таку можливість, щонайменше і лише з формального критерію тому, що філософський факультет не міг існувати без права присудження докторського ступеня, а з усуненням Шада підстави для цього були остаточно і надовго втрачені.

Друга спроба.

Згідно зі Статутом 1835 року в Харківському університеті філософський факультет було створено, але, скоріше за все, номінально, бо насправді він об’єднував два по суті самостійних відділення: історико-філологічне (словесне), до складу якого й увійшла кафедра філософії та фізико-математичне. До того ж посилилися гоніння, але цього разу не стільки на філософів, скільки на саму філософію. Ректор професор І.Я. Кроненберг визнав небезпечним викладання історії філософії і її виключили з навчальної програми. (Історію філософії повернули до навчального плану лише у 1860 році) . Філософській освіті в Харківському університеті, яка ще повністю не оговталася після депортації Шада, було нанесено нового удару в 1850 році - чорному для всієї університетської філософії у Росії, оскільки було закрито усі філософські кафедри в російських університетах, включаючи, звісно, й Харківський. Усі філософські курси були заборонені. Легітимне знищення університетської філософії продовжувалося довгих 23 роки. Але навіть тоді, коли за Статутом 1863 року університетські кафедри філософії відновили свою роботу, у Харкові цього не відбулося. Тут професорська вакансія на кафедрі філософії залишалась вільною до 1874 року. Вимушена філософська пауза у Харківському університеті затягнулася майже на чверть сторіччя. З огляду на це, не дивно, що, за винятком Шада, жоден з професорів кафедри філософії ХIХ - початку ХХ сторіччя не був в змозі стати не тільки скільки-небудь самобутнім філософом у повному сенсі цього слову, але й навіть більш-менш відомим у широких наукових кругах дослідником - автором капітальних праць або створювачем власної школи. Підкреслю окремо, аби уникнути непотрібних непорозумінь: маються на увазі філософи як такі, а не видатні вчені, праці яких, безумовно, виходять на філософський рівень і мають особливе філософське значення (як, скажімо, крупний теоретик лінгвістики і водночас філософ О. А. Потебня). Тому не вірно думати, що з історією кафедри філософії цілком співпадає історія харківської університетської філософії взагалі, хоча остання багато в чому визначається першою.

Третя спроба.

Як відомо, після революції почались радикальні перетворення народної освіти, які, зокрема, - і цього не можливо обійти, якщо далі ілюструвати травматичний спосіб існування університетської філософії у Харкові - призвели до закриття Харківського університету 5 липня 1920 року разом з іншими університетами України. Його відновлення відбулося тільки у 1933 році, причому не без активної участі філософів. Недарма першим ректором відновленого у радянській період Харківського університету було призначено професора Я.С. Блудова. Але пробув на цій посаді він недовго, оскільки незабаром його було репресовано. Серед восьми факультетів, функціонування яких у Харківському університеті передбачалось Постановою Раднаркому УРСР від 10 березня 1933 року «Про організацію на Україні державних університетів», значився і філософсько-історичний факультет. Проте філософське відділення, мабуть, так і не приступило повною мірою до роботи скоріше всього за відсутністю достатньо кваліфікованих викладацьких кадрів. Зрозуміло, яку роль в цьому відношенні відіграли репресії проти так званих «чужих елементів», що швидко збилися до банальних розправ з небажаними конкурентами, об’єктами елементарної заздрості-ненависті.

Четверта спроба.

У передвоєнному 1940 році Рада Харківського університету порушила клопотання перед Комітетом з вищої школи СРСР і Наркомосвіти УРСР про здійснення набору на філософський факультет, але війна внесла свої невмолимі корективи.

П’ята спроба.

Їй передувала довга підготовча робота впродовж декількох десятиліть. <…> Хочу ще раз наголосити, що вирішальні зміни для створення передумов реалізації ідеї філософського факультету, були здійснені під керівництвом професора Ю.Ф. Бухалова.

А тепер про обставини, в яких відбувалась п’ята спроба. Це були роки становлення незалежної України. Вони були відмічені глибокими якісними змінами у діяльності кафедри філософії. Вирішальними чинниками в цьому відношенні слугували процеси роздержавлення і деідеологізації філософської свідомості, перегляду застарілих або надто заполітизованих уявлень про філософію та її призначення. Відбувалося вивільнення енергії самостійного творчого пошуку співробітників кафедри, оновлення і урізноманітнення форм викладання всього комплексу університетських філософських дисциплін. Цілющого ефекту набуло розкріпачення від диктату вкрай догматизованих й вульгаризованих „діамату” і „істмату”, відмовлення від безпідставних претензій на виключне володіння всією повнотою філософської істини і намагання нав’язати її поголовно всім і повсюдно. Поступово стверджувалась свідома настанова на плюралізацію філософського дискурсу і культивування вільної та відкритої філософської комунікації.

З березня 1991 року кафедру очолив доктор філософських наук, професор О. О. Мамалуй. Зусилля професорсько-викладацького складу були зосереджені насамперед на розробці й впровадженні усучасненої моделі кафедри відповідно з суттєво новими можливостями і завданнями. <…>

Розбудову сучасної моделі кафедри філософії завбачалося на ґрунті єдності і взаємодії соціо-гуманітарної філософії, історії філософії, інших спеціальних філософських дисциплін, теорії і історії культури з максимальним наближенням до специфіки гуманітарного пізнання. За кафедрою філософії закріплявся весь цикл філософсько-культурологічних дисциплін на гуманітарних факультетах і відділеннях університету, зокрема загальний курс філософії, історія філософії як спеціальний предмет, історія і теорія світової і вітчизняної культури, історія релігії і вільнодумства, етика, естетика, логіка, а також лекції та кандидатські іспити для аспірантів і здобувачів гуманітарного профілю . <……>

90-ті роки – бурхливий, насичений складними, суперечливими подіями і різновекторними тенденціями час. Університет і, звісно, кафедра філософії жили життям, подіями, турботами і труднощами, якими жила вся країна та її вища школа.

Розпад Радянського Союзу призвів до тектонічних зсувів, що спричинили нечувано руйнівні у мирні дні наслідки. Значною мірою це було здетоновано феноменом „накладання”, або навіть „зіткнення” дійсно актуальних, але різних за вектором і часом, задач. Порив до найсучасніших форм свободи, демократії й нової відкритості світові захлиснуло нестримне прагнення до повноцінної національно-державної самостійності - мети, безумовно органічної добі Модерну, але з різних причин так і не реалізованої Україною впродовж сторіч. Успішну спробу розбудови незалежної української держави було нарешті здійснено, але в умовах, коли вже сам інститут нації-держави був ввергнутий у незворотну кризу нестримним постнаціональним або наднаціональним глобалізаційним виром. Отож українська незалежність стверджувалась переважним чином нерелевантно до імперативних викликів глобалізації, тобто не у адаптаційній відповідності до сучасних європейських і світових інтеграційних трансформацій, а у безнадійно запізнілому дусі відродження національно-державного суверенітету будь-що-будь у „повному”, „не урізаному”, „дистильовано-чистому” вигляді, якою завгодно ціною. Як результат – всеохоплююча руйнація майже усіх сфер життя з особливо тяжкими наслідками для економіки, оборони, медицини, культури, науки і освіти. Повальна розруха, зупинка виробництва, небувала гіперінфляція, що раптово перетворила більшість населення у зубожілих „мільйонерів”, державно-номенклатурні методи накопичення капіталу, грабіжницька приватизація, принизливі багатомісячні невиплати заробітної платні, мізерні (на грані між життям та смертю) пенсії, віялові відключення електроенергії, розгул бандитизму і корупції, перманентне скорочення штатів, безпардонна популістська демагогія – вся ця «шокова терапія» служила не тільки зовнішніми загальними умовами, факторами і фоном існування університету і кафедри, як і кожної іншої інституції країни, але й предметом повсякденного внутрішнього переживання, занепокоєння і турботи кожного викладача і співробітника кафедри. Перед всіма – університетом, кафедрою і кожним її працівником – стояла дійсно першочергова задача виживання. Але кафедра добре усвідомлювала і інше: для творчого колективу обмежитися лише суто виживанням – це неминуче приректи себе до невдачі, до втрати конкурентоспроможності і, в решті-решт, необхідної перспективи. Треба було не тільки зберегти досвідчені й висококваліфіковані кадри, але й більш того - знайти у ті скрутні часи спосіб для омолодження кадрового складу і якісного розвитку науково-педагогічного потенціалу кафедри. Насамперед, вкрай важливо було не тільки не втратити цінний досвід підготовки кандидатів філософських наук через аспірантуру, але й значно інтенсифікувати процес підготовки докторів наук, залучити до роботи над монографічними дослідженнями і докторськими дисертаціями перспективних науковців, особливо з числа молодих, талановитих кандидатів наук, що успішно закінчили кафедральну аспірантуру і добре зарекомендували себе як дослідники і викладачі. З цією метою було розроблено і затверджено план переводу у докторантуру або у старші наукові співробітники викладачів кафедри для підготовки докторських дисертацій. В результаті реалізації цього плану, що стало можливим лише за підтримкою керівництва університету, протягом 90-х років підвищили свою кваліфікацію через докторантуру: О.К. Бурова, В.В. Гусаченко, Т. Ю. Журженко, С.О. Завєтний, І.В. Карпенко, Н.С. Корабльова, О.А. Фісун, О.М. Юркевич.

Важливим, мабуть, не буде перебільшенням сказати, надихаючим чинником, що стимулював інтенсифікацію зусиль колективу кафедри, була ідея створення філософського факультету у Харківському університеті.

На початку 1992-1993 навчального року за дорученням колективу кафедри філософії її завідувач професор О.О. Мамалуй звернувся до ректора університету професора І.Є. Тарапова із „Службовою запискою”, в якій містилося обґрунтування назрілої необхідності відкриття філософського факультету з метою адекватної інституціоналізації філософської освіти в структурі Харківського університету. Короткий аналіз попередніх невдалих спроб і цілковитої достатності наявних передумов для відкриття філософського факультету завершувався словами: „Харківський університет наближається до свого 200-річного ювілею. Вельми важливо, щоб до цього рубежу він підійшов, заповнивши ті неприпустимі прогалини, що йому не вдалося усунути за всі попередні роки свого існування. Серед них найбільш відчутно відсутність філософського факультету. Певен, що створення філософського факультету є перспективним для розвитку університету в цілому” . Пізніше таку ж „Службову записку”, але з більш докладним аналізом кількісного і якісного складу професорсько-викладацьких кадрів і потреби у випускниках університету з філософського фаху, було направлено до Ради з гуманітарної освіти Харківського університету . До неї додавався проект навчального плану філософського факультету зі спеціальності „філософія”, схвалений на засіданні кафедри філософії 29 жовтня 1992 р. У грудні 1992 року це питання було винесено на нараду суспільствознавців Харкова. Вона підтримала думку проректора ХДУ, заcтупника голови Ради з гуманітарної освіти професора М.І. Сазонова про те, що відкриття філософського факультету в університеті давно назріло і що він не зводитиметься на порожньому місці, а вже зараз має всі необхідні для успішної роботи підвалини. Нарешті 29 січня 1993 року у доповіді на урочистому засіданні вченої ради, присвяченому 188-й річниці Харківського університету, ректор професор І.Є. Тарапов заявив, що назріли усі умови для відкриття традиційного для класичного університету філософського факультету, якому призначається відігравати суттєву роль у деполітизації суспільних наук і взагалі у майбутній великій роботі з кардинального перетворення усієї соціальної і гуманітарної освіти в університеті. Здавалось, що останній крок не змусить себе довго чекати. Але, на жаль, і на цей раз, попри явної готовності до цього і навіть успішного ліцензування відповідної спеціальності, відкрити філософський факультет не вдалося. Після залишення посади ректора професором І.Є. Тараповим цей процес загальмував. І хоча нове університетське керівництво не відкинуло задум щодо створення філософського факультету, але його намагання підвести під один факультетський дах соціологічну, філософську, культурологічну і політологічну спеціальності виявилося явно нежиттєздатним, тим більше у той час, коли соціологічний факультет ще не завершив процесу свого остаточного формування і тільки-но йшов до перших випусків студентів. Проте кафедра філософії не втрачала ані сподівань, ані активності щодо досягнення поставленої мети. Було розроблено (за активної участі доцентів І.В. Карпенка і С. О. Голікова) й прийнято до втілення «Концепцію розвитку кафедри філософії ХДУ (перспективний план-прогноз)», розраховану на організаційну, структурну і змістовну перебудову роботи кафедри як у напрямку збереження загальних університетських функцій, так і в якості кафедри майбутнього філософського факультету.

З приходом на посаду ректора Харківського університету доктора соціологічних наук, професора В.С. Бакірова, який, до речі, свою першу дисертацію (на здобуття кандидата філософських наук) виконав і захистив як аспірант кафедри філософії, справа з відкриттям філософського факультету не тільки зрушила з мертвої точки, але й досить швидко увінчалася успіхом.

На початку 2000 р. Вчена рада університету спеціально розглянула пропозиції комісії у складі М.І. Яблучанського, М.О. Азаренкова, О.М. Лактіонова, А.П. Голікова, В.Ю. Некоса про перспективи відкриття в університеті нових спеціальностей і факультетів, включаючи й філософський. Констатуючи, що в університеті є не тільки всі необхідні умови для цього, але й деяке запізнення з прийняттям необхідних рішень в цьому напрямку, Вчена рада визнала доцільним організаційно започаткувати процес створення і відкриття (разом з іншими) філософського факультету . Невдовзі ректор професор В.С. Бакіров за представленням завідувача кафедри філософії призначає відповідальним за всі організаційно-підготовчі справи в цьому напрямі доцента кафедри філософії І.В. Карпенка. Ним разом з доцентом С.О. Голіковим було організовано підготовку необхідного комплекту документів, насамперед навчального плану і робочих програм курсів. Весною 2001 р. доцент І.В. Карпенко, професор О.О. Мамалуй і професор І.З. Цехмістро детально обговорили можливості й формат створення філософського факультету у Харківському університеті на прийомі у міністра освіти і науки України В.Г. Кременя.

Нарешті, після послідовного проходження всіх необхідних міністерських процедур приймається Наказ міністра освіти і науки України за № 527 від 18.07.2001р. про створення в Харківському університеті філософського факультету. Спочатку до складу факультету увійшли 4 кафедри: філософії, теорії культури і філософії науки, політології, українознавства. На спеціальній нараді, скликаній ректором ХНУ професором В. С. Бакіровим, було поставлено на обговорення питання про кандидатуру декана новоствореного факультету. Присутні на ній перший проректор ХНУ В.В. Александров, завідувач кафедрою українознавства, професор В.В. Кравченко, завідувач кафедрою філософії, професор О.О. Мамалуй, завідувач кафедрою політології, професор М.І. Сазонов висловились на користь кандидатури доцента І.В. Карпенка, враховуючи його вклад у організаційну підготовку справи відкриття факультету, а також високу факову кваліфікацію та людські якості. Після цього було видано відповідний ректорський наказ про призначення доцента І.В. Карпенка деканом філософського факультету. Так, не пройшло і двох століть, як з п’ятої спроби відбулося відкриття в Харківському університеті філософського факультету. <…..>

При підготовці використано матеріали статті професора кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Мамалуя О.О. «З п’ятої спроби. (Кафедра теоретичної та практичної філософії та створення філософського факультету у Харківському університеті)» // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: фiлософiя. Фiлософськi перипетiї. – Харків, 2009. – № 877. – С.293-310